Я не хочу бути ні з ким, крім Семена. Так, він одружений, так, у нього сім’я. Я давно вже з цим змирилася. І народжувати буду тільки від нього!
– Олеся, ти збожеволіла! – мама була в своєму репертуарі: руки заломлені, очі підняті до стелі, глибокі зморшки на весь лоб. – Тобі лише двадцять два, знайдеш ще собі гідну людину, неодруженого і народиш дитину! Куди ти поспішаєш?
– Вона просто не розуміє, як їй буде важко, – вступив тато. Він намагався говорити спокійно, але хвилювання видавали побілілі кісточки міцно стиснутих пальців.
Від пологів мене відмовляли не тільки батьки. Подруги теж пророкували купу труднощів і неприємностей
Ми, звичайно, тебе не кинемо, будемо допомагати, чим зможемо. Але мати-одиначка – це біль на все життя! І для тебе, і для дитини!
Дякую, що не дорікали незаконною вагітністю, не кричали “в подолі принесла!” Хоча мої батьки – не такі, вони люди інтелігентні і культурні, не відреклися б від єдиної дочки, яка вирішила принести в тому самому подолі.
Я сиділа на дивані, гризла морквину (чомусь вабило не на солоні огірки, а саме на морквину!) І зберігала спокій. Дочекавшись паузи, коли батьки одночасно зупинилися перевести дух, з посмішкою вимовила:
– Мамо! Татко! Ну будь ласка, перестаньте так нервувати! Майте на увазі: вам потрібно берегти здоров’я, ви ж хочете кататися з гірки на санчатах з вашим онуком? І зрозумійте, будь ласка: я не хочу дитину ні від кого, крім Семена. Нехай він одружений, нехай у нього сім’я, я все це давно зрозуміла і прийняла. Буду народжувати і ростити “для себе”. Мені потрібна саме ця дитина, я її вже люблю!
І, поцілувавши тата і маму по черзі в щічку, я пішла легкою ходою щасливої майбутньої мами.
– Нехай. Я до цього готова. Головне – щоб дитинка була здоровою.
Я справді була спокійна, що не прикидалася і не грала. Навіщо грати, якщо в моєму житті справді є все, про що може мріяти молода жінка? Здоров’я, хороші батьки, непогана робота, власна квартира. А ще – коханий чоловік, який мене любить.
Так, Семен одружений – давно і міцно. З дружиною він прожив більше десяти років, у них підростає дочка-другокласниця. Я не збираюся розбивати їх сім’ю – по всій видимості, вона побудована якщо і не на любові, то на взаємній повазі. Так буває.
Все спокійно, рівно і стабільно. Але хіба цього мало? Повірте, такі сім’ї тримаються набагато довше, ніж створені за неземним коханням. Недарма кажуть: якщо суп поставити на занадто сильний вогонь, він википить, а ось на слабкому, але постійному вогні буде потихеньку варитися до нескінченності.
Ось і нехай суп Семена і його дружини Марічки кипить собі потихеньку. Сильні пристрасті, буря почуттів, сльози радості, польоти на сьоме небо – це все залишається для мене.
– Олеся, невже ти його не ревнуєш до дружини? – поцікавилася в кафе за чаєм з тістечками Оксанка.
– Не повіриш: майже не ревную, – з посмішкою відповіла я, відкушуючи тістечко.
– Ні, я цього ніколи не зрозумію, – вступила в розмову Анна. – Як ти можеш задовольнятися цими крихтами з сімейного столу? Приходить раз в тиждень, потайки від дружини, обманює її.
На цій ноті я постаралася плавно закруглити розмову з цікавими подругами і рушила додому. По дорозі думала: Анна таки не далека від істини. Так само, як і Оксанка. Ревнощі – вони, звичайно, є десь в душі, не дають спокійно жити, нагадують про те, що більшу частину часу коханий належить іншій. Але я вже навчилася з цим жити. А значить – потрібно постаратися менше думати про погане. Справді, ситуацію змінити мені не під силу, так який сенс себе ятрити? Буду радіти тому, що маю.
Дізнавшись про те, що я вагітна, Семен зрадів:
– Ура! Синочка народимо! А то Марічці лікарі заборонили другу дитину народжувати, а мені так хочеться хлопчиська… Такого хуліганистого, з хитрими очима.
І все. Ніяких натяків на розлучення з дружиною, на весілля зі мною. Якщо чесно, в глибині душі стрепенулася образа: чому він не зважає на мої почуттями? Йому хочеться хлопчиська, але в той же час він не збирається йти з сім’ї. Ось такий розклад.
Що ж, я раз і назавжди для себе вирішила: Не буду плакати, просити і вимагати. Чоловіки, як відомо, не люблять занадто наполегливих і плаксивих жінок. Буду посміхатися! Тим більше, що тепер мені особливо потрібно намагатися зберігати здоров’я і гарний настрій, – щоб народити коханому сина.
Максимко народився здоровим, красивим і крикливим. Чого він хотів – не відав ніхто. Нагодований, сухий і чистий, він ні хвилини не лежав у своєму ліжечку, його потрібно було невтомно носити на руках. Тоді він моментально заспокоювався і з цікавістю водив мутно-блакитними оченятами по сторонам, ніби вивчаючи нехитру обстановку нашої квартири.
Семен був щасливий, хоча у нього як і раніше не виходило приходити частіше, ніж раз на тиждень. Я через це не страждала: і так було багато клопоту з малюком. Якби довелося ще й біля Семена кожен день крутитися, обходити його, я б точно не витримала. А так…
Я підозрюю, що ідеальна форма сім’ї – гостьовий шлюб. Судіть самі: коханий чоловік приходить в п’ятницю ближче до вечора. Я його чекаю: готую щось смачненьке, одягаюсь гарно, на Максимка надягаю гарний комбінезончик і “парадний” слюнявчик з каченятами.
Я вирішила: не буду нічого у нього вимагати. Чоловіки, як відомо, не люблять занадто наполегливих дамочок
Семен прилітає ніби на крилах – щасливий, усміхнений, він з порога підхоплює нас з Максимком на руки і кружляє по кімнаті. Малюк заливисто сміється, разом з ним починаємо реготати і ми. Семен тихо шепоче мені на вухо, ніби син щось може почути і зрозуміти:
– Олеся моя, кохана, неповторна, я так за тобою скучив, якби ти знала. Мене від цього шепоту кидає в тремтіння, зникає безслідно вся втома. Я теж скучила за ним… Максимко отримує від тата чергову іграшку і мільйон поцілунків. Поки вони грають, я швиденько накриваю стіл у вітальні.
– Ммм, чим це тут так смачно пахне? – на порозі з’являється мій улюблений.
– А Максимка ти одного залишив? – обурююся я.
– Не турбуйся, Максимко награвся і заснув. Давай потім поїмо, а?
А далі починається казка. І нехай після проведеного у мене вечора Семен злегка похмурніє і винуватою скоромовкою пояснює, що йому пора. Спогадами про сьогоднішню чарівну вечерю я буду жити до наступної п’ятниці.
Максиму вже пів року. Він добре сидить, перестав вередувати, починає жваво повзати, впізнає мене, бабусю з дідусем і, звичайно, тата. Побачивши Семена його рожевий ротик з двома зубами, як у маленького зайченя, розтягується в радісну посмішку.
– Семене, як ти думаєш, може, найняти няню? – якось запитала я. – Не зараз, а приблизно через пів року. Дівчата кажуть, що на моє місце поки нікого не беруть, але шеф сподівається, що я не буду три роки в декреті сидіти. Не ті часи зараз. До року – ще туди-сюди, а потім можу залишитися без роботи. Не хотілося б.
Семен спочатку насупився, але, подумавши, погодився:
– Я розумію, Олеся. Тобі подобається твоя робота, ти не хочеш її втратити.
– Правильно, – підхопила я. – Що ж я даремно вчилася? Робота цікава, зарплата непогана.
– Ну, якщо справа в зарплаті, то можеш на мене розраховувати, – м’яко перебив Семен. – Я з наступного місяця буду отримувати більше, так що на життя вам з Максимком точно вистачить.
– Нам і зараз вистачає, спасибі, – я потерлася щокою об його плече. – І все-таки не хочеться втратити роботу.
– Я зрозумів, малюк. До року спокійно сиди вдома, тільки поговори з начальником, нехай він тебе дочекається. А я трохи згодом почну шукати хорошу няню.
Так що не треба мене жаліти. У мене, як бачите, є все – в тому числі і любов, і сім’я. Нехай Семен з’являється тільки по п’ятницях – я не проміняю ці п’ятниці ні на що.
Наша любов стає все сильнішою і міцнішою. Не виключено, що через пару років я наберуся хоробрості і народжу дочку. Для нас з сином. Для Семена.
Передрук без посилання на ibilingua.com – заборонений!
Фото ілюстративне – astro.clutch
Сподобалась стаття? Поділіться з друзями на Facebook
