– Олесю, ти серйозно? Це не жарт? – Валерій дивився на мене з такою розгубленістю, ніби я щойно сказала йому, що ми летимо на Марс.

– Це не жарт, Валерію. Я чекаю дитину, – відповіла я, намагаючись виглядати спокійною, хоча серце калатало, ніби хотіло вирватися назовні.

Різдво завжди було для мене часом тепла і сімейного затишку. Ми з Валерієм чекали цих свят, щоб зібратися за столом з усіма рідними, згадати хороше і мріяти про майбутнє. Але цього року все було інакше. У нашій оселі запах свіжоспечених пампушків і гомін родини змішалися з моїм страхом і очікуванням.

Коли я дізналася, що чекаю дитину, це було як грім серед ясного неба. Нам з Валерієм лише по 21, ми ще не встигли як слід побудувати життя. Я навчалася на третьому курсі університету, Валерій працював, щоб ми могли хоч трохи відкладати на майбутнє. І ось – ця новина. Я кілька тижнів тримала це в собі, не знаючи, як йому сказати. Але сьогодні, у святковий вечір, я зрозуміла, що більше не можу приховувати.

– Чому ти не сказала раніше? – Валерій встав і почав ходити по кімнаті. – Я мав би знати! Олесю, це ж наше життя! Як ми тепер будемо?

Я мовчала. Від його слів на очах виступили сльози, але я намагалася триматися.

– Тому що я боялася. Боялася твоєї реакції, боялася, що ти мене не зрозумієш, – тихо сказала я.

Валерій зупинився і подивився на мене. Він прийшов, сів поруч і взяв мене за руку.

– Олесю, це несподівано. Але це і наше маленьке диво, правда? Ми впораємося. Разом. Я обіцяю, – сказав він, і його голос був таким теплим, що я, нарешті, змогла розплакатися від полегшення.

Ми вирішили поки що не розповідати про це нікому з рідних. Та у святковий вечір за різдвяним столом я відчула, що вже не можу приховувати. Бабуся Валерія, наймудріша у нашій родині, подивилася на мене якось по-особливому.

– Олесю, а ти не приховуєш від нас чогось? – запитала бабуся.

Всі за столом замовкли. Мама, тато, брати й сестри – всі чекали моєї відповіді. Я ковтнула повітря і взяла Валерія за руку.

– Ми хочемо вам дещо сказати, – почала я. – Ми чекаємо дитину.

Спочатку запанувала тиша. Я бачила, як мама закрила рот руками, тато насупився, а молодший брат здивовано підняв брови. Але бабуся посміхнулася.

– Це велика радість, – сказала вона. – Діти – це благословення. Хоча вам буде нелегко, але родина для того і є, щоб підтримувати одне одного.

Мамині очі наповнилися сльозами, але це були сльози щастя. Вона встала, обійняла мене і сказала:

– Олесю, я знаю, ти боїшся. Але ти не сама. Ми з татом допоможемо. Ми всі разом допоможемо.

Валерій обійняв мене, і я відчула, що камінь упав з моїх плечей. Так, попереду багато викликів – навчання, робота, плани на майбутнє. Але тепер я знала, що ми впораємося.

– Олесю, як ти почуваєшся зараз? – запитав Валерій пізніше, коли ми лишилися наодинці. Ми сиділи біля вікна, дивлячись на засніжену вулицю.

– Спокійніше. Я знаю, що все буде добре, – відповіла я. – Ми маємо підтримку. І найголовніше – ми разом.

Ця різдвяна ніч стала початком нового етапу в нашому житті. Ми були молоді, недосвідчені, але з вірою і любов’ю. І, можливо, це найважливіше.

А як ви, мої любі читачі, справлялися з несподіваними викликами в житті? Що вас підтримувало у складні моменти?