– Оресте, ти коли вже виростеш і підеш з дому, як нормальний чоловік? – вигукнула я, кидаючи його брудну куртку на стілець. Двадцять чотири роки, а він досі розкидає речі, як дитина, і я, втомлена від цієї рутини після розлучення, мріяла про тишу, але серце стискалося від думки про порожній стіл без його кави. Але той вечір змінив усе, коли я почула його розмову по телефону

Я прокидалася завжди до дзвінка будильника. О п’ятій ранку, іноді й раніше, хоч і ставила його на шосту. Сон не йшов легко – думки кружляли, як осіннє листя за вікном.

Тієї ночі я знову не могла заснути. Лежала, вдивляючись у стелю, і уявляла, як будинок нарешті стає тихим. Без кроків по коридору, без сміху з кімнати, де ми колись разом збирали конструктор. Але щойно вставала, то перше, що кидалося в очі – його чашка на столі, з рештками кави на дні. І серце стискалося: він же мій, тільки мій.

Мені сорок вісім, і я вже втомилася від цієї рутини. Після розлучення з Богданом п’ять років тому я залишилася сама з Орестом. Він тоді мав дев’ятнадцять – дорослий хлопець, але все ще мій маленький. Ми пережили той шторм удвох: я працювала на пошті, він вчився в школі. Я мріяла, щоб він знайшов себе, щоб полетів гніздом. А він… залишився.

Ранок починався однаково. Я варила каву, мила його посуд – бо інакше в кухні панував хаос. Орест повертався пізно, з друзями чи з тих “проєктів” на комп’ютері, про які говорив розмито. “Мамо, я сам приберу”, – обіцяв він щоразу. Але чашки накопичувалися, як спогади, від яких не позбутися.

Сусідка Галя, вічна оптимістка з першим поверхом, часто заглядала на каву. Вона мала двох онуків, тож її дім гудів від голосу.

– Настю, ти ж не слуга йому! – казала вона, помішуючи цукор. – Хай сам усе робить. Мій Петро в його віці вже квартиру орендував.

Я кивала, але всередині кипіло. Орест мав двадцять чотири. Закінчив університет на “задовільно”, але роботу не шукав. “Економіка не та”, – бурмотів він. Замість того сидів за екраном, граючи в якісь віртуальні світи. Я любила його – за той час, коли він приносив квіти з прогулянки, за жарти за вечерею. Але мріяла про тишу. Про будинок, де я можу розкласти свої книги без його речей скрізь.

Одного вечора я не витримала. Орест кинув куртку на стілець, а черевики – біля дверей. Я підмела підлогу вдруге за день.

– Оресте, ти коли вже подорослішаєш? – сказала я, стараючись не підвищувати голос. – Тобі ж не п’ятнадцять!

Він підвів очі від телефону, здивований.

– Мамо, ну що ти? Я ж нічого такого не роблю. Просто… втомився.

– Втомився? Від чого? Від комп’ютера? Чи від того, що я тут усе тягну?

Слова вилетіли з мене. Він встав, кинув:

– Ти завжди так! Нарікаєш, а сама не даєш спокою. Може, мені взагалі піти?

Двері грюкнули. Я сіла за стіл, сльози котилися по щоках. “Піти? – подумала я. – Так, піти б тобі”. Але в голові крутилося: а що потім? Хто буде питати про мій день? Хто залишить ту чашку, яка нагадує, що я не сама?

Наступного дня подзвонила подрузі Лесі. Ми дружили з університету – вона психолог, завжди з порадами.

– Настю, це класична залежність, – сказала вона спокійно. – Ти його “рятуєш”, а він чіпляється. Постав межі. Скажи: або шукаєш роботу, або… думай сама.

Я послухала, але серце нило. “Межі? – думала я. – А якщо він образиться? Якщо піде назавжди?”

Ввечері набрала Богдана. Він оселився за кордоном, у тій країні з високими зарплатами. Ми не розмовляли роками, але раптом захотілося почути його голос.

– Насте? – здивувався він. – Все гаразд?

– Богдане, Орест… Він не рухається з місця. Ти ж батько, може, поговориш?

Він зітхнув.

– Я пробував. Каже, мама не пускає. Ти його тримаєш, Насте. Як тоді, після розлучення.

Слова зачепили. “Тримаю? – подумала я. – Ні, це він мене тримає. Без нього я – порожнеча”.

Ми попрощалися сухо. Я лягла, але сон не йшов. Наступного ранку повернулася з роботи раніше – забула парасольку. Двері відчинила тихо, бо Орест любив дрімати вдень. З кухні долинув його голос – по телефону.

– Тату, я серйозно. Хочу приїхати до тебе. Так, робота є, друзі. Але мама… Вона ж одна залишиться. Я її єдина опора.

Я отетеріла за дверима. Серце калатало.

– Синку, ти дорослий, – відповів Богдан. – Твоя мама сильна. Вона переживе. А ти мусиш жити своїм життям.

Орест мовчав довго.

– А якщо ні? Якщо вона не зможе? Я ж чую, як вона зітхає ночами.

Я не витримала. Увійшла, телефон випав з його рук.

– Оресте… Ти справді хочеш поїхати?

Він підскочив, обличчя бліде.

– Мамо! Ти… чула?

Я кивнула, сіла навпроти. Сльози наверталися.

– Чому не сказав? Я думала, ти щасливий тут.

Він опустив голову.

– Не щасливий. Хочу спробувати. У тата фірма, можна почати з малого. Але боявся тебе образити. Ти ж після розлучення… Стала такою крихкою.

Я взяла його руку. Пальці тремтіли.

– Крихкою? Може, й так. Коли ти пішов до школи, я плакала ночами. Коли Богдан поїхав – те саме. Але ти маєш летіти, синку. Я не хочу бути твоїм якорем, що тоне.

Ми говорили годину. Про мої страхи – самотність, тиша, яка лякає. Про його мрії – подорожі, робота, де можна творити, а не сидіти в чотирьох стінах. Я розповідала, як після розлучення вчилася жити заново: курси малювання, прогулянки парком. Він слухав, очі блищали.

– Мамо, я повертатимуся. Обіцяю. Кожні два місяці – свята, вихідні.

Я обійняла його міцно.

– Іди. Але пиши щодня. І… не забувай про чашку. Ми її помиємо разом, коли приїдеш.

Два місяці минули як у тумані. Орест зібрав сумки – не багато, бо “все нове там”. Прощання було тихим: обійми в передпокої, його запах – суміш мила і кави. Двері зачинилися, і будинок застиг.

Перші дні – важко. Я ходила кімнатами, торкалася його речей. Чашка в шафі стояла чиста, але я не чіпала. “Нехай чекає”, – думала. Вечорами дзвонила Лесі, розповідала про порожнечу. Вона радила: “Заповнюй її собою”.

Я спробувала. Записалася на заняття з йоги – тіло гнучкішало, думки яснішали. Купила велосипед, каталася стежками біля річки. Ввечері читала – не журнали, а справжні романи, які відкладала роками. Галя помітила зміну.

– Настю, ти світишся! – сказала вона, заглядаючи з пирогом. – Бачиш, без нього легше?

Я посміхнулася.

– Не легше. Але вільніше.

Перший лист від Ореста прийшов через тиждень – електронний, з фото: він у новій куртці, на тлі незнайомих будинків. “Мамо, тут все круто. Робота – відвантажую товари, але весело. Дякую, що відпустила. Люблю”.

Я заплакала, але від щастя. Відповіла: “Горда з тебе. Тут тихо, але я тримаюся. Приїжджай скоро – спечу твої улюблені вареники”.

Час летів. Він дзвонив щонеділі – розповідав про колег, про першу зарплату, яку надіслав на рахунки. “Для тебе, мамо. Щоб не хвилювалася”. Я витрачала на себе: квіти в кімнату, новий светр. Навіть почала малювати – аквареллю, пейзажі з пам’яті.

Одного осіннього вечора, коли листя шелестіло за вікном, я сиділа з чашкою чаю. Його чашкою – чистою, але теплою від моїх рук. Думала: “Чи справді я мріяла про це? Про тишу, яка тепер співає?”

Орест приїде на Різдво. Ми плануємо святкувати удвох – свічки, колядки, розмови до ночі. Але тепер я знаю: він не мій “в клітці”. Він – мій крилатий.

А ви, друзі, як відпускаєте своїх птахів? Чи лякає вас порожнє гніздо, чи воно стає новим початком?