У мене була найкраща подруга, з якою ми дружили 15 років ще зі шкільних часів. Ми повністю один одному довіряли і були майже як сестри. Орися дуже хороша людина, добра, спокійна. Вірить в Бога, ходить до церкви. Я запросила її бути хрещеною матір’ю моєї дочки, тому що кращої кандидатури, на мою думку, не було.
Але півтора року тому наше спілкування стало сходити нанівець. Останній раз ми бачилися минулого літа. Вона приїжджала до нас в гості на дачу. Приїхала якось пізно, поспіхом. Я тоді відверто поговорила з нею, запитала що відбувається. Може я чимось її образила чи їй просто стало нецікаво спілкуватися зі мною. Так нехай краще скаже прямо.
Орися відповіла, що все добре, щоб я не думала зайвого, просто у неї мало вільного часу. Хоча часу насправді у неї багато, тому що сім’ї немає і робота 3 рази в тиждень.
Після цієї розмови я дзвонила їй деякий час сама, але ніякої ініціативи до спілкування з її боку не побачила.
Взимку вона зустріла мою маму і зробила вигляд, що її не знає. Мама, правда, привіталася з Орисею сама. Навесні у нашої доньки, її хрещениці, був день народження. Вона навіть не привітала дитину. Мабуть, просто забула.
Ось так і закінчилася наша дружба. Я не злюся на неї, просто дивуюся, наскільки легко людина, якій ти багато років довіряла, може просто кинути тебе і забути. Можливо, це пов’язано з тим, що ми розлучилися з чоловіком і я одна виховую дитину. Мабуть, з точки віруючої людини соромно дружити з такою, як я. Хоча я не скаржилася і не напружувала її своїми проблемами.
Я ніколи не змогла б так вчинити, хоч я і не така віруюча, як вона.
Передрук без посилання на ibilingua.com – заборонений!
Фото ілюстративне – nczas
Сподобалась стаття? Поділіться з друзями на Facebook