– Орисю, ми не можемо найняти бригаду, це ж наші гроші, наші руки! – вигукнув Ілля, кидаючи інструмент на бетонну підлогу підвалу. Ми з дітьми вже сьомий рік тулимося в цій сирої ямі, де холод пронизує кістки, а мрії про затишний дім тьмяніють щодня, бо його упертість тримає нас у пастці. А той вечір став поворотним, коли я зрозуміла, що терпіння лусне, як стара цегла

Коли я прокидалася вранці, перше, що відчувала, – це сирість, яка проникає в середину мене. Підлога з грубого бетону холодила ноги крізь зимові шкарпетки, а стіни, вкриті шаром пилу від вічної пилюки, здавалися кліткою, а не домом.

Ми з Іллею та нашими двома дітьми – маленькою Соломією та жвавим Марком – тулилися в цій підвальній кімнаті вже сьомий рік. Електричний обігрівач дзижчав у кутку, борючись із зимовою пронизливою холоднечею, але марно. Вода з крана текла крижаним струменем, і ми мріяли про гарячий душ, як про щось із казки.

Я любила Іллю. Від першого погляду, коли ми зустрілися на студентській вечірці, його впевнена посмішка та мрії про велике майбутнє зачаровували мене. Він обіцяв, що побудує нам дім – затишний, з садком і кімнатами, де діти зможуть бігати без страху впасти в калюжу. Але тепер, дивлячись на недобудований каркас за вікном, я сумнівалася: чи вірить він сам у те, що колись це стане реальністю? Чи це просто його спосіб уникати справжнього життя?

Все почалося з наших мрій. Ми одружилися молодими, з купою ентузіазму та копійчаними заощадженнями. Ілля, мій інженер за освітою, наполягав:

“Ми самі все зробимо. Без посередників, без зайвих витрат. Це буде наш дім, Орисю, з душею”. Я погодилася. Хто б не погодився на таку романтику? Ми купили ділянку на околиці, де земля була дешевою, і почали копати фундамент. Перші місяці були казкою: ми разом місили розчин, сміялися над перепачканними обличчями, планували, де буде кухня, а де дитячі кімнати.

Але поступово ентузіазм згас. Ілля працював на двох роботах – вдень на заводі, ввечері чаклував над кресленнями. Я ж доглядала дітей і шукала підробітки, щоб хоч якось зрушити справу.

Гроші, які ми відкладали, йшли на матеріали: цеглу, цемент, арматуру. “Економимо, – казав він. – Краще повільно, але надійно”. Я кивала, хоч серце стискалося від думки, що діти ростуть у тимчасовій халупі – старій хаті родичів, яку ми залишили, бо “підвал на ділянці зручніший для нагляду за будівлею”.

Підвал став нашим “тимчасовим притулком”. Спочатку це звучало смішно: бетонні стіни, лампи на розетках, матраци на підлозі. “Тиждень-два, і переїдемо вгору”, – обіцяв Ілля. Але тижні тягнулися місяцями. Взимку ми мерзли, закутані в ковдри, а влітку пил від будівництва осідав на всьому.

Соломія кашляла ночами, Марко скаржився на холодні руки. Я намагалася прикрашати простір: повісила фіранки, намалювала квіти на стінах. Але всередині росло розчарування.

Одного вечора, коли дощ барабанив по даху, я не витримала. Діти вже спали, а ми з Іллею сиділи за імпровізованою кухнею – старою плитою на газовому балоні.

– Іллю, може, наймемо бригаду? – сказала я тихо, помішуючи чай. – Ми ж можемо позичити, відкласти на пару місяців. Діти не витримають ще одну зиму тут.

Він підвів голову від креслення, брови насупилися.

– Бригаду? Орисю, ти що, не довіряєш мені? Я ж знаю, як це робити. Вони тільки напхають повітря в кишені, а робота буде кривою. Ні, ми самі. Краще і дешевше.

Я зітхнула. Ця розмова повторювалася щомісяця, як мантра. “Самі” – його улюблене слово. Воно звучало гордо, але для мене – як вирок.

Наступного дня я пішла до свекрухи. Марія Петрівна жила неподалік, у старій хаті з пічкою, де завжди пахло варениками і борщем. Вона була жінкою старої закалки: вірила, що чоловік – глава, а дружина – опора. Розповіла їй про наші сварки, про холод, про те, як Соломія боїться темряви в підвалі.

Вона налила мені чаю, похитала головою.

– Орисю, будинок – це не забаганка. Мій покійний чоловік, царство йому небесне, будував наш дім чотирнадцять років. Відійшов у вічність, не доробивши горище. Але Ілля – як тато, упертий. Це в них по роду. Ти мусиш терпіти, бо хто ж, як не ти?

Я ковтнула гарячий чай, але слова не заспокоїли. “Терпіння” – ще одне слово, яке я чула занадто часто. Замість підтримки – лекція про жіночий обов’язок. Повернулася додому з важким серцем, а Ілля навіть не помітив моїх червоних очей.

Дні минали в рутині. Ранок: я готую сніданок на плиті, що ледь гріється, діти поспішають до школи в сусідній автобус. Ілля йде на роботу, обіцяючи “сьогодні закладу стіну”. Вечір: повертаємося в підвал, де пахне вологою і цегляним пилом. Я мию посуд у тазі з холодною водою, думаю про подруг, які хваляться новими квартирами в місті. Їхні діти грають у теплих кімнатах, а наші – у куртках удома.

Одного разу ввечері я почула, як Ілля розмовляє по телефону з другом. Двері були прочинені, і його голос долинав із коридору.

– Так, Петре, вже сьомий рік… Не знаю, чи витягну. Орися права, але як визнати? Якщо найму бригаду, то що? Втрачу сенс усього? Страшно, що впаде все, як картковий будиночок.

Я застигла за дверима. Серце калатало. То він теж сумнівається? Чому не скаже мені? Чому тримаємо це в таємниці, ніби вороги?

Наступного дня ми посварилися по-справжньому. Я повернулася з роботи – підробіток у маленькій крамничці – і побачила, як він знову копирсається з інструментами, не рухаючи справу вперед.

– Ілля, досить! – крикнула я, кидаючи сумку. – Сім років! Діти наших знайомих уже в гімназії, а ми досі в цій ямі. Ти боїшся? Скажи правду!

Він кинув лом, очі спалахнули.

– Боюся? Я? Орисю, ти не розумієш! Чоловік мусить забезпечити. Якщо я здаюся, то хто я? Невдаха? Ні, ми доб’ємо це самі!

Сльози котилися по щоках. Я втекла на вулицю, сіла на сходи. Дощ моросив, але холод не лякав. У голові крутилися спогади: як ми танцювали на нашій “весільній” вечірці під зорями, як планували майбутнє. Коли все зламалося? Коли “ми” стало “він сам”?

Повернулася пізно. Діти спали, Ілля сидів за столом, голова в долонях.

– Пробач, – прошепотів він. – Я люблю тебе. Просто… завтра знову спробую.

Я кивнула, але всередині щось тріснуло. “Спробую” – це було його заклинання. А я втомилася чекати.

Минуло ще кілька місяців. Зима прийшла рано, з морозами, що кусали за п’яти. Газовий балон закінчився, обігрівач не витримував. Соломія захворіла, лікар сказав: “Потрібне тепло, свіже повітря”. Я плакала вночі, тримаючи її гарячу руку. Ілля обіцяв: “Наступного тижня куплю новий балон”. Але грошей не вистачало – все йшло на “будівництво”.

Тоді я пішла до подруги, Насті. Вона мешкала в новобудові, з балконом і ванною. Розповіла їй усе, і вона обійняла мене.

– Орисю, ти заслуговуєш на краще. Не жертвуй собою заради його гордості.

Ці слова прорвали дамбу. Наступного ранку я зібрала валізу. Діти були в школі, Ілля – на роботі. Залишила записку: “Іллю, люблю тебе, але не можу чекати вічно. Діти заслуговують на дім, а я – на життя”.

Він повернувся ввечері, побачив порожнечу. Подзвонив, голос тремтів.

– Орисю, куди ти? Ми ж домовлялися…

– Домовлялися? – відповіла я, сидячи в кав’ярні з Настею. – Ти домовлявся сам із собою. Я йду вперед, де будівництва закінчуються.

Він мовчав довго, потім зітхнув.

– Я намагався. Правда намагався.

– Знаю. Але намагання – не дім.

Я зняла маленьку квартиру в центрі – скромну, але з гарячою водою, опаленням і сонцем у вікнах. Знайшла стабільну роботу в бібліотеці, де сортую книги й допомагаю дітям. Соломія та Марко радіють: тепер у них своя кімната, друзі приходять у гості. Я дивлюся на них і думаю: нарешті ми дихаємо вільно.

Про Іллю чую від спільних знайомих. Будівництво стоїть, він все ще “спробовує”. Іноді пише повідомлення: “Як ви? Сумую”. Я відповідаю стримано, бо біль не зник, але й злості немає. Він хотів добра, просто забув пустити мене в процес. А я зрозуміла: дім будується не тільки з цегли, а й з довіри.

Минуло пів року. Я стою на балконі, дивлюся на осіннє сонце. Життя тільки починається – без підвалів, без чекання. Але іноді питаю себе: чи повернулася б я, якби він змінився?

А ви, любі читачі, як думаєте? Чи варто чекати, коли кохання перетворюється на тягар, чи час іти й будувати нове? Поділіться в коментарях – ваша історія може надихнути когось.