– Орисю, все село пліткує за твоє нове кохання. Навіть в церкві бабульки шепочуться, що не гоже так тобі чинити, бо ти скверниш пам’ять Марка, – сказала мені сусідка і я стерпла. Ну чого ті люди до мене причепилися? Невже те, що я живу в селі, означає, що я до останнього подиху сама з дочкою маю прожити? В мене ж господарство є, та що казати – чоловіча рука потрібна, особливо в селі. Та таки люди дотиснули!
– Ти розумієш, Орисю, що розмови людей не зупинити? – Степан дивився на мене так, наче я тільки-но зруйнувала увесь його світ. – Вони не залишать нам жодного шансу на спокій.
Я мовчала, бо в голові гуділо. Ще вчора я була звичайною вдовою з маленького села, де всі одне одного знають, а сьогодні… сьогодні мене засуджують за те, що серце раптом почало битися швидше в присутності людини, яка колись була лише приятелем мого покійного чоловіка.
Звати мене Орися, і я все життя провела в нашому селі. П’ять років тому я провела в останню путь коханого – Марка. Він був доброю людиною, але доля вирішила інакше. Залишилася наша ферма і дев’ятирічна донька Марійка, якій бракувало татової підтримки.
Саме тоді на допомогу прийшов Марків найкращий друг – Степан. Він лагодив трактор, допомагав по господарству, забирав доньку зі школи. Здавалося, він з’являвся саме тоді, коли мені потрібно було хоча б трохи розрадитися.
Звісно, спочатку між нами не було жодних романтичних почуттів. Та, як часто буває в житті, деякі історії розвиваються несподівано. За рік після відходу чоловіка я помітила, що відчуваю до Степана теплі емоції, які жінка не завжди визнає навіть перед собою. Увечері ми сиділи на кухні – він перебирав пошкоджені інструменти, а я, заварюючи трав’яний чай, уловлювала його запах і ловила себе на тому, що хочу доторкнутися до його руки.
Кожен наступний день це почуття міцнішало. Степан розповідав смішні історії, які чув у селі – казав, що сусідські кози знову тікають шукати кращого сіна, або що в магазині доїхав якийсь панок зі столиці і питає, чому в нашому селі чай продають лише на вагу, а не в мішечках. Я сміялась до сліз, а він піджартовував, що цей сміх солодший, ніж будь-яка випічка з нашої пекарні. І в цих жартах я відчула таку підтримку, якої не мала від дня втрати Марка.
Одного разу, коли ми вкладали Марійку спати, Степан розповідав їй казку про чарівного гусака. Я спостерігала за ними з порогу й усвідомила, що ніколи не бачила її такою щасливою після відходу батька. І сама я, дивлячись на Степанову доброту, відчула справжнє тепло. Тієї ж ночі ми з ним сиділи на подвір’ї, дивилися на зоряне небо, і я вперше побачила, що його погляд змінився. Він торкнувся моєї руки, і це не здавалося неправильним.
Але в маленькому селі, де кожен про кожного знає все, чутки ширяться швидше, ніж березневий вітер. Одного ранку до мене підбігла сусідка – вона була розгублена й перелякана. Сказала, що в крамниці вже пліткують, нібито я «зрадила» пам’ять Марка. Дехто з односельців навіть перестав вітатися, натякаючи на «непристойний» зв’язок. Спочатку я не звертала на це уваги, та скоса погляди ставали дедалі гострішими. Особливо важко було, коли і в церкві люди почали шушукатися. Певно, Бог їх не чує, коли вони нашіптують одне одному за моєю спиною.
Степан теж не витримав натиску. У нього була своя історія – він пережив розлучення й приїхав до нашого села, щоби почати з чистого аркуша. Але тепер, здається, цей аркуш уже списаний плітками, неначе недолугий твір. Одного вечора він прийшов і сказав ті слова, з яких почалася ця історія – він не був готовий витримувати чужі звинувачення, та й переживав за моє з Марійкою майбутнє.
Я відчула, що стою перед важливим вибором. З одного боку, маю право на щастя й нову любов. З іншого – суспільний осуд і дитина, яка й сама ще не до кінця розуміє мої почуття. Марійка спитала мене – мамо, а тато не розсердиться на небесах, якщо ти усміхаєшся з іншим? Я розгублено відповіла, що він би, мабуть, хотів, аби ми не плакали все життя. Але сумніви нікуди не зникали.
Я не знаю, як далі складеться моє життя і чи знайду я з Марійкою спільну мову щодо Степана. Та серце вже кричить, що часом любов з’являється там, де її не чекають, і не завжди село, церква чи пліткарі мають право вирішувати, як нам жити.
А ви як гадаєте – чи варто боротися за своє щастя, навіть коли оточення дивиться на вас із осудом? Чи, може, краще підкоритися їхнім правилам і забути про голос серця? Пишіть, бо хочу почути ваші думки і відкрити нову главу цієї непростої історії.
Фото ілюстративне спеціально для ibilingua
Передрук суворо заборонений!
