fbpx
життєві історії
Ось і поміняла своє ставлення невдячна невістка: – Вибачте, Тетяно Володимирівно, що не допомагали вам тоді з поліклінікою, і здоров’ям вашим не цікавилися. Не праві ми були і я, і ваш син. Надалі такого не повториться!

– Коли їй від мене нічого не потрібно було, так ця дівчина про мене ноги витирала! – розповідає сімдесятилітня Тетяна Володимирівна, – а як біда прийшла, так швидко щось поміняла ставлення!

Єдиний син Тетяни Володимирівни і її чоловіка Леоніда Костянтиновича, Славик одружився рано – не попрацювавши й року після закінчення будівельного інституту. Вибір його впав на дівчину, Аліну.

Симпатична дівчина, але зі своїми тарганами в голові. Не важливо, хто допоміг, навіщо допоміг, важливо тільки те, щоб у самій все було добре, а вже за чий рахунок це «добре» їй абсолютно по барабану.

Леонід Костянтинович в той час займав високу інженерну посаду в будівельній фірмі, яка займалася будівництвом і в регіонах.

Про такого, як він, можна було сказати: «порекомендував такого працівника, за протекцією». Син же його не відрізнявся особливим завзяттям до навчання і закінчив свій ВНЗ аби як, на трояки…

Як Славік сам говорив: «головне що диплом отримав, а решту дурниця». Тому за протекцією турботливого батька він і був прибудований в цю фірму спочатку просто фахівцем, а через рік, коли одружився, батько поклопотався, щоб перевели на ведучого з підняттям окладу: «Сімейний побут зажадає більше витрат».

Аліна, дружина Славіка, до весілля, як не дивно, взагалі цілий рік не працювала – все шукала грошову посаду, як вона виражалася: «Що мені на 5 тисяч йти стажистом, коли п’ять років мучилася – вчилася, вивчала всі ці АВТОКАД, спрямують?!».

До її превеликий везінню, відразу після інституту вона переїхала жити до Славіка в знімну квартиру – його тодішня зарплата фахівця дозволяла знімати непогану однушку та ще й біля метро.

Коли вони одружилися, батько Славіка серйозно задумався: «А дружина твоя, чого не працює?». І з доброї душі посприяв її працевлаштування в договірний відділ фахівцем – там в основному жінки працювали, робота копітка і відповідальна, але вникнути можна.

Йшов час. Славік з Аліною пропрацювавши кілька років після весілля зважилися на іпотеку: «Набридло вже в зніманні жити! За останні два роки нас вже три рази попросили з’їхати – господарям закортіло…».

Взяли двокімнатну – перший внесок внесли, решта помісячно виплачувати. Трудові відносини на роботі здавалися стабільними і навіть термін виплати кредиту не обурив ніяк їх спокій.

Тим більше мати Славіка, Тетяна Володимирівна, зі своїх особистих заощаджень оплатила майже половину початкового внеску, та ще й так на руки дала невістці: «На чорний день тобі, Аліна, хіба мало що, щоб сплатити не прострочили».

На що та посміхнулася, але все ж гроші взяла: «Спасибі звичайно тітко Тань, але ми зі Славіком працюємо – самі знаєте… Такі питання можемо і самостійно вирішувати».

– У відпустку їдемо в Таїланд! – ледь свекруха вийшла за двері, Аліна крикнула з передпокою чоловікові, – гроші твоя мама дала, типу на чорний день. Ха-ха-ха… який може бути ще чорний день!? А відпочити в гарному готелі пару неделеко, поки її «чорний день» не настав – це можна…

Чоловік тоді тільки розвів плечима: «Ну їдемо, так їдемо, на роботі адже все нормально, поки зарплата на картку капає, а ці гроші на путівку пустимо».

З’їздили, відпочили – профукали ті гроші одним словом на шикарний готель на першій лінії і дорогу випивку в пляжних барах. До заощаджень вони ніколи не прагнули – ні Славік, ні його дружина…

В той же нещасливий рік на Тетяну Володимирівну нещастя обрушилося, та яке! Не стало її єдиного за все життя улюбленого і турботливого чоловіка – Леоніда Костянтиновича…

Відповідальні у нього обов’язки були дуже, а він після пенсійного віку вже як 7 років не йшов, все говорив: «Ну цей рік вже точно останній, і йду». Ось і пішов ногами вперед з робочого місця…

Прощалися тоді майже всією фірмою – шановний була людина. Як тоді плакала біля Тетяни Володимирівна. А син стояв поруч і не розумів, чого йому більше переживати – що батька вже не має або, що на роботі більше не допоможе. Аліна то, до речі, взагалі на прощання не з’явилася, відмовку придумала, нібито захворіла – грип…

Тут вже після такої події сумного і у Тетяни Володимирівни здоров’я похитнулося від нервів – серце турбує і з шлунком проблеми почалися – як не поїсть чого, так відразу нудить і рве.

На сина? Подзвонила йому: «Славку, не можу я до поліклініки сама дійти – слабкість сильна, боюся упаду на вулиці і не допоможе ніхто. Приїдь, допоможи довести мене – просто пішки дійдемо». Син хоч і знехотя, але приїхав один раз, допоміг дійти.

У поліклініці ще прийом призначили на наступний місяць. Тетяна Володимирівна знову синові набирає до призначеного терміну, а в цей раз він і каже: «Не можу, мама, мені в цей день на роботі затриматися треба! План горить!».

Розмову по телефону закінчив, але зв’язок на мобільнику мабуть не перервав і в телефоні Тетяни Володимирівни чутно все, що триває в квартирі сина:

– Чого вона, повірила? – запитала Аліна.

– Та ніби як… – невпевнено відповів син, – щось не дуже гарно так обманювати, але тягнутися туди не хочу, втомився і так, краще вдома полежу, кінофільм подивлюся…

– Та чого до неї їхати, – підтримала Славіка дружина, – у самій напевно гроші є, а вона тебе турбує, не розуміє, що ми працюємо, втомлюємося! Самі про себе дбаємо, нам ніхто не допомагає! Дійде сама до поліклініки, здорова ж на вигляд начебто…

Тетяна Володимирівна зі сльозами на очах поклала трубку мобільного: «Ніхто вам не допомагає… Хто ж вас на цю роботу влаштовував? Забули мабуть…»

І перед самим входом в поліклініку голова у неї запаморочилося – не втримала рівновагу і впала, та так лівим плечем, що аж рука згинатися перестала. Добре люди виходили – допомогли бідній жінці до лікаря дійти.

Там їй прописали таблеток різних, руку поправили. Виявилося, слава Богу, не хвороба, швидше за все на нервовому грунті .. Пролікувалася вона з півроку, здоров’я начебто на поліпшення пішло.

А з сином і невісткою більше не спілкувалася вона – вони їй так і не дзвонили, а сама Тетяна Володимирівна тоді так образилася, що і не хотіла їх «турбувати» зайвий раз.

Тільки от самі вони її потривожили, рівно через рік. На фірмі, де вони працювали, оптимізація пішла, як раз криза коли грянув. А так як ні Славік, ні Аліна в професійному плані не представляли собою цінність, то викинули їх в першу чергу.

Замовити слово то більше нікому було. Отримали вони всі посібники, а роботу не знайшли. Тут і з банку дзвонити почали: «Коли платити будемо?».

Славік знайшов якусь непоказну рабу фахівцем по внесенню даних в якомусь бюро – сидить весь день і інформацію вносить весь день в комп’ютер – очі псує, а зарплатамаленька. Ну ніяк її не вистачає.

Поїхав він тоді до матері, грошей зайняти. Тетяна Володимирівна тоді його вислухала, і каже: «Нехай дружина твоя приїде, я подивлюся.»

Приїхала вона розфуфирена, і майже з порога заявила: «Нам би гроші, через три місяці віддамо. Славік сказав, щоб я їх у вас взяла». Тетяна Володимирівна подивилася прямо їй в очі і сказала: «Так ви ж начебто самі про себе дбаєте. Вам, наскільки я знаю, ніхто не допомагає!».

Невістка не зрозуміла натяку, хмикнула, розвернулася і пішла геть… А рівно через три дні прибігла знову, але вже зовсім інша – мила, люб’язна. Виявилося, що повістка прийшла в суд про стягнення прострочення за іпотеку.

Ось і поміняла своє ставлення невдячна невістка: «Вибачте, Тетяно Володимирівно, що не допомагали вам тоді з поліклінікою, і здоров’ям вашим не цікавилися. Не праві ми були і я, і ваш син. Надалі такого не повториться.»

Тетяна Володимирівна тоді допомогла грошима. Син ріднийвсе-таки. Аліна влаштувалася діловодом в якусь контору. Прострочення закрили.

Живуть зараз скромно – грошей особливо ні на що не вистачає, тільки кредит платити. Зате до свекрухи ставлення поміняли – дзвонять, цікавляться як здоров’я, приїжджають допомагати. Ось так життя їх навчила…

You cannot copy content of this page