fbpx
життєві історії
Ось і результат мого життя. Поставила я дітям умову – або вони мені допомагають, як слід, або я продаю все, щоби зібрати собі грошей на хороший будинок для літніх людей. Звуть мене Тамара Пилипівна, маю 77 років. Я втомилася чекати, коли дорослі діти згадають про мене. Дочка і син, почувши моє рішення

Поставила я дітям умову – або вони мені допомагають, як слід, або я продаю все, щоби зібрати собі грошей на хороший будинок для літніх людей.

Та розповім спочатку. Звуть мене Тамара Пилипівна. Я втомилася чекати, коли дорослі діти, мої син і дочка,  згадають про мене і почнуть хоч якось допомагати чи бодай перестануть відмовлятися від моїх прохань.

Поставила я їм умову – або вони мені допомагають, або я продаю все своє майно, щоб сплатити собі гідний пансіонат для людей похилого віку.

Хочу сказати, що ми з чоловіком Дмитром у дітей вклали дуже багато. Лелека довго не приносив нам немовлят, тому дітки були для нас дуже жадані і бажані. Ми кколи вже перестали на щось сподіватися, а лише молилися, у нас народилася спочатку дочка, а за чотири роки син.

Звичайно, довгоочікуваним дітям було дано все. Ми з Дмитром на стелю пнулися, аби донька і син ні в чому не потребували. Не балували надмірно, намагалися виховати добрими людьми, але про їжакові рукавиці не йшлося. Мені здавалося, що ми все робили правильно.

Хороша освіта, репетитори, оплата всіх їхніх захоплень – все це у Оксани і Жені було. Про модний одяг та всякі телефони-плеєри-комп’ютери я не говорю. Діти радували нас своїми успіхами, ми проводили вихідні та свята разом, усією родиною, подоружували Україною, цікавими місцинами.

Видали заміж дочку, чекали на онука, і тут неочікувано не стало мого чоловіка. Для мене це стало випробуванням неабияким, але я не могла собі дозволити розклеїтися – Оксанці потрібна була моя підтримка. Не хотілося, щоб вона ще й через мене хвилювалася.

Дочка з чоловіком одразу після весілля соселилися  у квартирі, яка дісталася мені від мами. Коли за кілька років одружився син, то Жені я віддала квартиру свекрухи. Але обидві квартири не переоформлювалися, за документами все було оформлено на мене.

Свого часу ми з чоловіком вирішили, що все майно оформляємо на мене, оскільки Діма мав певні ризики зі здоров’ям. Тоді чоловік твердо сказав, що маю більше шансів жити довше. Я не сперечалася, яка різниця, що буде згодом. А Дмитро, як виявилося, нам долю пророкував, так воно і вийшло.

Позаторік я пішла на пенсію. За законом я давно вже пенсіонерка, мені 77 років, але я працювала, поки відчувала сили. Коли ж почалася вся ця плутанина у світі, вирішила, що настав час дл спокою, працювати з дому, як молоді, я не могла, а просто займати місце в штаті не хотіла.

На той час старша онучка уже ходила до школи, а донька з чоловіком планували другу дитину. Син же з дружиною рік, як народили первістка. Якщо зі старшою я ще допомагала Оксані, то тепер таких сил у мене не було. Але діти моєї допомоги й не просили.

А ось мені їхня допомога знадобилася б, але я її не отримувала. Іноді так недобреь, що в магазин не вийти, хоча пройти всього нічого – АТБ біля будинку. Телефонуєш дочці – зайнята, не може сьогодні. Телефонуєш Євгену – теж весь у справах. Коли прийдуть провідати – незрозуміло. Кажуть, замов собі доставку, але я з технікою не дружу, натискаю щось не те у телефоні, а потім все поламається або гроші спишуть. Та і взагалі, не дуже я з інтернетом товаришую, навіть подрузі цей текст дала, аби вона опублікувала десь.

Та повернуся до теми. На свята діти приходили, подарунки дарували. Але скільки тих свят на рік? А допомога часто потрібна, вік у мене. А  через світові події зайвий раз з дому виходити не хотілося. Як телевізор подивишся, так і лячно.

Недавно он прихопило так, що з ліжка підвестися не могла. Розхвилювалася, такого ніколи не було. Потім начебто встала, розходилася трохи, але все одно важко. Попросила сина машиною відвезти до поліклініки.

Та Женя відповів, що працює до пізнього вечора, сказав, щоб я Оксані дзвонила, зять теж при машині. Дочка порадила викликати таксі, зять зі зміни стомлений спить. Зрозуміло мені стало все.

Відвезла мене у результаті сусідка Галина, коли побачила, як я сходами ледве йду. Навіть просити не довелося, сама запропонувала. Ще й додому потім доставила – й часу не пошкодувала, і від грошей відмовилася.

Увечері я подумала-подумала та й вирішила, що треба все в свої руки брати.

Наступного дня попросила подругу із соцзахисту порадити мені гарний пансіонат для людей похилого віку. Руслана сказала, що всі хороші тільки платні, але там все за вищим розрядом, у деяких навіть є басейн. Хоча й ціни там також чималі.

Тоді я попросила дітей терміново приїхати до мене. Дуже наполягала, вони побурчали, та приїхали. Я їм і сказала, що або вони мені допомагають, або я йду в пансіонат. Але, щоб туди піти, треба буде заплатити кругленьку суму, а для цього доведеться продати все майно. До цього числа входять і квартири, де вже так довго живуть Оксана і Женя зі своїми сім’ями.

– Ти як з нами вчинити надумала оце, мамо? – спитала дочка, а очі так і сяють. – Ну, так це, мамо, непорядно, не по-родинному.

Син із сестрою був згоден, його теж не порадувала моя умова.

– У нас діти, кредити, а ти ось так через примху нас на вулицю виставиш? – продовжувала дочка. – Наче ми тобі не допомагаємо. Чи треба по першому дзвінку все кидати і до тебе бігти?

Такими поглядами вони дивилися на мене, що мені захотілося назад свої слова забрати. Справді, своїх же дітей без даху над головою залишаю, своїх же онуків.

Але потім я згадала ту безпорадність і самотність, коли я з ліжка не могла піднятися, і вирішила, що відступати не буду.

– Ви почули мої умови. Я не прошу багато, але свої дні, що лишилися, хочу провести не в очікуванні самотньої старості, не в переживанні, що мене знайдуть чужі люди. Я вам дала все, що могла, а собі прошу трохи – уваги та допомоги. Мені вже багато що не просто робити самій, а вас просити і слухати відмовки я втомилася.

Оксана і Женя загомоніли, що вони й так мені допомагають, почали нагадувати про онуків, совістити. Але що більше вони говорили, то сильніше я переконувалась у правильності свого рішення. Якщо це єдиний варіант провести решту життя в гідних умовах, то нехай так і буде. Мені не соромно, бо свій обов’язок перед дітьми я виконала, тепер хочу, щоб вони виконали свій.

Не знаю, як далі справа повернеться, доки жодних змін я не бачу. Подивлюся ще кілька місяців, а потім доведеться вирішувати, як жити далі. І думаю, що моє рішення правильне, ось тільки лишилося знайти гарного спеціаліста-юриста, щоб мені з усім допоміг. Як гадаєте, чи правильним буде мій вчинок?

Передрук без посилання на Ibilingua.com заборонено.

Фото ілюстративне, Ibilingua.com