Ось уже півроку з нами разом живе Лідія Максимівна, мама чоловіка, хоча вона ще нестара жінка і їй є, де жити. Але вона зуміла переконати свого сина, що одна сама ні з чим не справляється, вдома їй самотньо, погано і страшно, тому їй треба жити у нас. І Ігор погодився, щоб його мама переїхала до нас в двушку.
Я взагалі такий тип людей не люблю, які постійно вимагають до себе уваги, самі не можуть впоратися з життям і смикають оточуючих через кожну дрібницю. А Лідія Максимівна саме з такої категорії людей.
Поки був живий вітчим чоловіка, його мама до нас особливо не втручалася, займаючись своїм життям. Мене це дуже тішило, бо спілкування з Лідією Максимівною мені давалося не просто. Не знаю, кому як, а мені її монологи задоволення не дарували.
– Ой, дитино, щось ти себе запустила. Жінка повинна бути красивою! Ось я, наприклад, навіть в своєму віці намагаюся виглядати на всі сто!
– Мила, ну хто ж так готує м’ясо? Ти його пересушила, тобі варто більше часу приділяти кухні. Ось я навчилася готувати ще в школі, та так, що пальчики оближеш.
Словом, мама Ігоря могла будь-що розвернути так, що у мене виходить погано, а ось вона все робить просто ідеально. А оскільки бачилися ми в основному під час свят, настрій своїми словами вона мені псувала моментально.
Але поки наше спілкування зводилося до зустрічей на святах, я не нагнітала ситуацію. Посміхалася і кивала з розумним виглядом. Декілька разів на рік можна і потерпіти.
Близько року тому не стало чоловіка Лідії Максимівни. Він тяжко хворів останнім часом, тому такий результат був очікуваним, але всі одно все до останнього сподівалися на краще. На свекруху було важко дивитися, вона від переживань була сама не своя. Перший місяць ми з чоловіком намагалися бути поруч постійно.
Лідія Максимівна приходила в себе повільно, але все-таки приходила. До неї поверталася її манера поведінки, що було для мене показником її душевного здоров’я. Раз я знову все роблю не так, а вона може краще, значить, свекруха повертається в норму.
Зраділа я було, що можна буде тепер і своїми справами займатися, як трапилася нова напасть – мама чоловіка вирішила, що не може жити сама. Вона стала методично втовкмачувати Ігорю, що ми повинні жити всі разом.
– Я себе так зле почуваю сама. Мені страшно і серце відразу битися частіше починає, погано стає. Давайте з’їжджатися, – заявила свекруха.
Навіть її син був не в захваті від цієї ідеї, але вона засмикала його дзвінками про допомогу, помилковими викликами на тему свого тяжкого становища, і чоловік зрозумів, що спокою нам не буде, поки ми не задовольнимо її вимоги. Але тут обурилася вже я.
Мало того, що жити зі свекрухою – взагалі не те, чого мені хотілося. У мене своя двушка, в якій ми з чоловіком живемо, а свекруха зазиває нас в свою трикімнатну. Розміститися-то ми там розмістимося, але квартира її розташована хто зна де, тому добиратися до роботи ми будемо години по півтори. Від моєї квартири їхати хвилин двадцять з урахуванням пробок.
Та й приходити в квартиру, де свекруха господиня, таке собі задоволення. Вона мене у мене вдома діставати причіпками примудрялася, а на своїй території з’їсть і навіть тапочки не виплюне. Ну і найголовніше – я не хочу з нею жити, вона дуже токсична людина.
Ігор зі мною начебто погоджувався, але потім мама все-таки дотиснула нас своїм ниттям, переїхала до нас.
Ігор запевняв, що це на кілька місяців, поки вона не звикне жити без свого чоловіка. Обіцяв, що особливих проблем з його мамою не буде, він простежить.
Отже, вже минуло пів року відтоді, як свекруха живе з нами. У нас з чоловіком все йде до розлучення. Ми сваримося все частіше, тому що накопичується втома і дратівливість. Удвох ми з чоловіком можемо побути тільки вночі, весь інший час з нами його мама.
Увечері з нею треба дивитися телевізор і пити чаї, прогулюватися і розмовляти, бо якщо цього не робити, то доводиться вислуховувати тиху істерику на тему, що нікому вона не потрібна, часу ні у кого на неї немає. Все це супроводжується демонстративним хапанням за серце і збиранням речей.
Виїхати ми теж нікуди не можемо. Планували виїхати з друзями на відпочинок на довгі вихідні, так Лідія Максимівна сльози давай лити – кидаємо її саменьку. Як мала дитина, сил ніяких немає – або треба її з собою брати, або не їхати, інакше вона дістане.
Ігор з цією ситуацією нічого не робить, а моє терпіння добігає кінця. Скоро свекруха досягне свого – ми розлучимося, і вона разом з сином задоволена переїде назад в свою квартиру. Я вже навіть змирилася з таким розвитком подій, ну а як тут ще?
Передрук без посилання на Ibilingua.com заборонено
Фото ілюстративне, Ibilingua.com
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
