От всі родичі сказали, що я не людяна, що так з рідними в такий час не можна. Але я навіть тимчасово не пущу внучку до своєї квартири, ще народить там, не зможу потім виселити молодь!

Мене саму мама з дитинства вчила думати про своє майбутнє самостійно, не покладаючись ні на кого іншого. Тому я завжди жила з думкою, що все в цьому житті залежить лише від мене. Мені 65 років, останні десять із яких я перебуваю в Іспанії. Пощастило свого часу знайти гарну роботу та влаштуватися за кордоном.

На батьківщині у Вінницькій в мене залишилися доросла дочка, зять та онука, вже доросла. І ось нещодавно вона заявила, що їй нема де жити. Вона просить, щоб я пустила її до своєї квартири!

Розповідаю по порядку. Я поїхала, але своє житло вирішила не здавати в оренду. Родичі та друзі крутили пальцем біля скроні. Мовляв, як це так, квартира просто стоятиме, хоча може приносити гроші.

Але я вважаю, що краще вона залишиться цілою і неушкодженою, ніж я потім робитиму в ній ремонт на старості років після квартирантів. Я пообіцяла собі, що до 70 років повернуся додому.

Весь цей час я збирала гроші, щоб вийти на пенсію і ні в чому собі не відмовляти. Працюю без вихідних і до сих пір для цього.

Не можу сказати, що я своїх рідних балую. Але на кожне свято по 100 євро надсилаю. Тому вважаю, що моє сумління чисте. Та й чому я взагалі маю думати про матеріальний добробут своєї дочки чи онуки?

Дочка теж непогано влаштувалася. Чоловік добре заробляє, квартира була вже своя, ремонт хороший, донька на життя не скаржиться. Живуть собі спокійно, на море чи в Карпати щороку їздять. Начебто навіть відкладати виходить, навіть зараз.

А моя внучка, не подумавши добре головою, вискочила заміж. Їй ще 25 років немає! Я у її віці про заміжжя думала в останню чергу. А вона тільки недавно університет закінчила – і все туди ж. Так ще й виявилося, що дитину чекає.

Скоро я стану прабабусею, хто б міг подумати! Вероніка вийшла заміж, а про майбутнє своє не подумала, сподівалася, що житиме з мамою та татом. Не виженуть же вони рідну дочку з дому? Тільки ось взаємини у дочки й мого зятя з новозпеченим зятем не склалися абсолютно.

Донька мало не щодня дзвонила мені та жалілася на цього хлопця. Адже теж молодий ще, одружитися одружився, а що далі робити, незрозуміло. Ну, благо хоча б не покинув, як це часто буває.

Словом, не можуть вони разом ужитися. Постійно сперечаються, потім миряться, потім знову конфлікти, нездорова там атмосфера. Тому моя внучка і вирішила, що я пущу її пожити до своєї квартири, поки сама не повернуся з Іспанії. Але я не хочу це робити.

По-перше, я знаю, чим це закінчиться. Вероніка народить, обживеться у моїй квартирі, звикне. По-друге, за ці 5 років вона з чоловіком і дитиною, яка ростиме, може легко занапастити моє житло. Я не для цього залишала його незайманим усі ці роки.

А по-третє, це не моя турбота. Життя має чогось вчити. Нехай це буде для внучки добрим уроком. Я не чарівна фея.

Та і Вероніка, й інші рідні образилися. Внучка сказала, що її всі покинули та зрадили. Мовляв, ніхто не хоче допомагати. Ну, на матір свою нехай ще гнівається. А я в цій історії брати участі не бажаю. І крапка, моє рішення непохитне. Хоча мені цікаво, як би зробили на моєму місці інші.

Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.

Фото ілюстративне, спеціально для Ibilingua.com.