Ото галасу на все село наробилося! Старий Пилип Федорович, ухопивши перше, що під руку попалось, біг до невістчиної хати. Щойно сусід телефонував: «Доки ваш син на заробітках спину гне, його жінка з іншим тішиться».
Галя, знаючи чоловікову вдачу, бігла позаду і репетувала. Ой, що то має бути!
Переказували, що вилітали голубки через вікна і двері, у чому мати на світ привела.
Вигнав Пилип невістку, навіть речей не віддав. Замкнув хату на здоровенного замка, онука забрав, і не звертаючи уваги на голосіння жінки і невістки, спокійнісінько рушив додому.
Олеся, невістка Пилипа, знявши з мотузки сяку-таку одежину, яку щойно випрала, низько опустивши голову попрямувала через поле до рідного села. Там у неї мати жила.
Мали люди про, що язиками чесати цілий тиждень.
Молодик той нетутешнім виявився. Кажуть, зерно возив з полів. А де він Олесю перестрів ? Як познайомились? Та й чому вона додому його привела? Дивно ще й те було, що Олесю усі знали тільки, як виключно порядну і чесну жінку. А як же вона чоловіка і синочка своїх любила! І тут – на тобі. Ой же сором!
А вже через три дні люди геть оніміли. Повернувся з заробітків Пилипа син і Олесю назад привів. З їхнього двору – ні галасу ні репету, тиша, ніби й не було нічого. А коли хтось із мужиків за черговим могоричом у Пилипа запитав, чи бува, не заважають його синові оленячі роги, отримав таку відповідь, що іншим розпитувати враз перехотілось.
Онука Пилип сам на подвір’я сина привів і у невістки прощення зі сльозами просив. То вже після того люди не знали, що й думати.
А Назар, дізнавшись про те, що накоїв тато, навіть грошей зароблених забирати не став, одразу сумку на плече і додому. Їхав і все Олесю свою видзвонити намагався, але ні вона, ні її мама трубки не брали. Молив Всевишнього, аби зуміла простити його родину, аби лиш повернулась.
Увійшовши в батькову хату, одразу спровадив матір з сином погуляти кудись подалі. Мама усе знала, а сину то не потрібне. Сів навпроти тата і, ховаючи очі, почав свою розповідь:
— Не думав, що колись тобі в усьому зізнаюсь, батьку. Говорити мені не просто, тому не перебивай. Олеся у мене свята жінка. І не дивись на мене так, тату. Та вона із жалю зі мною, хоч і каже, що кохає. Я, татку, ні на що не здатен. Узагалі, тату. Ми з нею, як брат і сестра, чи що. Але ми сім’я, – говорив, ковтаючи сльози Назар, – Мій син – не моя часточка, але він про це ніколи не дізнається, чуєш, батьку, ніколи! Вона тоді до санаторію їздила – шукала батька для нашого сина. А тепер уже обоє другого малюка хочемо. От і поїхав я в світи заробляти гроші, а Олеся тут. І якби не ти! Ти ж її на все село ославив, тату! Якби не вона, я б не знаю навіть, чи й жив досі. Вона і син – сенс мого існування. Вона зрозуміла і прийняла мене таким, як я є. Жодним словом, натяком, поглядом ніколи не давала зрозуміти, що я не такий. А ти таке наробив! – Назар встав і рушив до порога. Треба було жінку повертати.
Пилип довго сидів у темному домі, і все ніяк не міг усвідомити почутого. Усе міг уявити, усіляке від людей чув, але щоб у його родині, у його сина? А потім якось враз уявив, що Олесі у Назара немає. Пригадав, як його син усе вдома сидів, доки друзі по сусідніх селах дівчат шукали. Як вони з дружиною місця собі не знаходили, адже, розмінявши тридцятку, син і не думав одружуватись. Згадав, як з’явилась у Назара Олеся, як він ожив, як одразу змінився і почав нарешті жити, не ховаючись од людей. Як гордо його син привіз свого первістка. Як любить Назар свого сина…
Зітхнув Пилип, забрав у жінки онука і пішов на синове подвір’я просити прощення. А ще подякувати невістку за те, що син має життя, а він – майбутнє і онуків.
Автор – Анна К.
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото ілюстративне, з вільних джерел, pexels
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
