П’ять пропущених дзвінків від сина на моєму телефоні були лише початком справжньої біди. Коли він зайшов сам, без Софії та онуків, я вже знала: сваха знову взялася за своє, вимагаючи від мого головного інженера навичок звичайного слюсаря

Я коли у неділю зранку повернулася додому з церкви, то одразу помітила, що на моєму старому телефоні блимає індикатор пропущених. Виявилося, що це п’ять дзвінків, і всі вони були від мого сина.

Я так перелякалася, аж руки затремтіли, але мій чоловік, Петро, одразу ж мене заспокоїв. Він сказав, що Дмитро просто подзвонив уточнити, чи ми вдома, бо хоче приїхати на обід.

Я одразу ж уявила, що він приїде зі своєю дружиною та дітьми, але згодом зрозуміла, що ситуація набагато заплутаніша. Тепер я сиджу і думаю, чи варто телефонувати сватам, щоб висловити свої зауваження, чи краще просто тримати язик за зубами.

Мій Дмитро завжди був дуже здібним хлопцем. Усі роки навчання — і в школі, і в Київському політехнічному інституті — він закінчив із найвищими відзнаками. Зараз він обіймає посаду головного інженера у великій IT-компанії. Його робочий стиль передбачає строгий одяг, він завжди виглядає бездоганно і дуже охайний.

У свої тридцять п’ять років він вже встиг придбати простору трикімнатну квартиру у сучасному житловому комплексі.

Разом зі своєю дружиною, Софією, вони виховують двох чудових синочків-двійнят. Тимофію та Захару нещодавно виповнилося п’ять років.

Моя невістка, Софія, родом із невеликого містечка, але вона також дуже освічена і розумна дівчина. Вона працювала економістом у тій же компанії, де Дмитро починав свою кар’єру, там вони й познайомилися.

Наші свати, її батьки, мають невелике, але доглянуте господарство. Вони вже немолоді, але роботи на їхньому подвір’ї завжди вистачає.

Але тут криється одна річ, яка, здається, і є коренем проблеми. Сваха, мати Софії, має дуже традиційні погляди на сімейні обов’язки. Вона звикла, що чоловік повинен вміти робити все по дому: лагодити, ремонтувати, допомагати фізично у всіх господарських справах.

Мій же Дмитро зовсім інший. Він людина розумова. Він краще знає, як працює складна комп’ютерна мережа чи як оптимізувати робочий процес, а от братися за викрутку чи ключ для нього — це незвична справа. У нього просто немає до цього таланту чи, якщо хочете, бажання. Він вважає, і я його в цьому підтримую, що набагато ефективніше і простіше заплатити фахівцю, який зробить свою роботу якісно і швидко.

Я переконана, що кожен повинен займатися своєю справою. Для цього ж і існують електрики, майстри з ремонту і тому подібні спеціалісти. А мій син — справжній ас у своїй IT-галузі, де він отримує дуже високу зарплату.

Як тільки я дізналася, що Дмитро збирається приїхати з родиною, я одразу ж кинулася на кухню. Почала готувати його улюблені страви. Першим ділом дістала із морозилки домашні вареники з вишнями, які завжди маю про запас.

Поставила варитися велику каструлю грибного супу, коли раптом пролунав дзвінок у двері.

У квартиру зайшов Дмитро. Він був сам, і вигляд у нього був, м’яко кажучи, нерадісний. Обличчя втомлене, плечі похнюплені.

Ми сіли обідати. Він їв повільно, роздумливо. Після обіду він попросив мене дозволити йому полежати трохи на його старому ліжку у його кімнаті. — Я трохи відпочину, мамо. Голова гуде, — сказав він.

Я, звісно, хотіла одразу ж почати розпитувати, що трапилося, де Софія і діти, але побачила, що він явно не має бажання ділитися своїми переживаннями.

Я завжди поважала його особистий простір, тому не стала лізти до нього з розпитуваннями. Тихо зачинила двері його кімнати і почала лише здогадуватися, що могло статися. У мене в голові проносилися найрізноманітніші, іноді навіть зовсім нереальні, сценарії.

Через приблизно дві години Дмитро вийшов з кімнати. Він виглядав трохи краще, але все ще був засмучений. Він сам собі заварив міцний чорний чай, присів за стіл і сказав, що планує залишитися у нас на ночівлю.

— Я побуду у вас пару днів, мамо. Потрібно трохи перепочити від… від усього, — промовив він, не дивлячись мені в очі.

Ось тут я вже не змогла мовчати. Моє материнське серце не витримало.

— Дмитре, сину. Що ж таке сталося? Кажи правду. У вас із Софією все гаразд? Де онуки? — запитала я максимально лагідним і стурбованим тоном.

Він повільно відсьорбнув чай, зітхнув і почав розповідати.

— Мамо, все гаразд у нас із Софією. Це… це її мама.

Я здивовано підняла брову. — Твоя теща? Вона ж давно не приїжджала. Що ж вона тобі зробила?

— Вона приїхала два дні тому з містечка. Зробила мені такий сюрприз. І якщо в перший день вона ще трималася, то вчора вранці почала. А знаєш, з чого? З мого автомобіля.

— З автомобіля? Що з ним не так? — я вже готова була обуритися.

— Сказала, що я не справжній чоловік, бо сам не можу поміняти масло і шини. Мовляв, її чоловік, мій тесть, усе це робить сам, навіть у найгірші погодні умови.

— Але ж ти постійно працюєш. Ти заробляєш, щоб не займатися тим, що тобі не подобається, — заперечила я.

— Я так само їй відповів. Сказав, що заплатив на спеціалізованій СТО, де це зроблять швидше і набагато професійніше. Вона ж не вгамовується.

— Софія хоча б заступилася? — уточнила я.

— Так, намагалася. Сказала, що я не повинен нікому доводити, що я справжній чоловік, і що мої здібності в IT цінніші за вміння копати город. Але сваха її не слухала.

— А що далі?

— Далі було гірше. Пішла на кухню. Побачила, що я залишив брудну тарілку після ранкової кави в раковині. Почала читати мені моралі, що я лінивий і зовсім не допомагаю Софії, яка й так із дітьми та роботою вдома зашивається.

— Але ти ж допомагаєш! Ти з ними сидиш, коли треба. На вихідних постійно гуляєш, — мій голос ставав усе більш рішучим.

— Звісно, допомагаю. Але для неї допомога — це замінити зіпсований змішувач на кухні, який я вже тиждень не можу викликати майстра полагодити. І пофарбувати балкон, бо йому вже давно потрібен косметичний ремонт.

— Але ж це теж робота, і її мають робити фахівці! — я вже ледве стримувала своє обурення. — Твій батько, наприклад, теж не любить цим займатися.

— Вона ж мені у вічі сказала: Ти не мужик, якщо не можеш цвяха забити. Вона порівнювала мене зі своїм чоловіком, який усе життя сам усе лагодив, бо не мав коштів наймати робітників. Але ж зараз інші часи, і я маю зовсім іншу роботу і інший рівень доходу!

— Так, я розумію. І це ж твоя квартира, сину. Ти ж за неї платив, — обережно нагадала я.

— Саме так. Я намагався спокійно пояснити, що мої вміння — це програмування і управління. Я можу за п’ять хвилин заробити стільки, скільки інший чоловік не заробить, колупаючись із розеткою цілий день.

— І що вона на це?

— Вона сказала, що гроші — це не головне, а головне — руки. Я не витримав. Просто зібрав спортивну сумку і сказав Софії, що їду на пару днів до вас. Просто щоб видихнути і прийти до тями.

— А як Софія відреагувала?

— Вона засмучена. Але не засуджувала мене. Вона знає, як її мама вміє виводити з себе. Сказала, щоб я відпочив, а вона тим часом спробує поговорити з мамою.

— Це дивно, що Софія дозволяє своїй матері так поводитися у вашому домі, — розмірковувала я вголос. — Вона ж знає, який ти.

— Я не знаю, мамо. Я просто втомився. Мені потрібно було просто побути в тиші.

Він допив чай, і ми ще трохи поговорили про його роботу, намагаючись відволіктися від цієї неприємної теми. Але я не могла забути почуте. Як не крути, а ця квартира — це заслуга мого сина, його наполегливої праці, і він не повинен відчувати себе вигнанцем у власному домі.

Я не знаю, що мені робити. Я розумію, що не хочу втручатися в їхню сімейну ідилію. Але я не можу просто дивитися, як моя сваха виснажує мого сина через дурниці, через її застарілі уявлення про роль чоловіка в сім’ї. Я вважаю, що вона не має права його так ображати. Можливо, варто подзвонити свасі і м’яко натякнути, щоб вона не чіплялася до мого сина через такі дрібниці, чи хай краще самі розбираються?

Як думаєте, дорогі читачі? Чи варто мені втручатися в цю ситуацію, чи краще дати їм можливість вирішити свої проблеми самостійно?