— П’ять років університету та мої безсонні зміни були заради того, щоб ти зараз чистила хліви разом із цим сільським хлопцем? — мій голос зірвався на кpик, коли я побачила Анну в робочому одязі поруч із Ігорем. Донька лише міцніше стиснула його руку і заявила, що нарешті почувається вільною

Коли я вперше взяла Анну на руки, то пообіцяла собі, що ця дитина ніколи не дізнається, що таке важка праця на землі та мозолі, які не сходяться роками. Я хотіла для неї іншого життя. Життя, де руки пахнуть дорогим кремом і парфумами, а не господарським милом чи сирою землею. Я бачила її в просторому офісі, у світлому костюмі, жінкою, яка приймає рішення та керує процесами.

Для цього я працювала на трьох роботах, забуваючи про втому, про власний відпочинок і навіть про особисте щастя. Кожна копійка, яку я заробляла, відкладалася на репетиторів, на найкращі курси та на університет, про який у нашому містечку лише мріяли. П’ять років університетського життя коштували нам із Максимом 150000 та повної відмови від власного відпочинку, але ці інвестиції не принесли очікуваного успіху.

Максим, мій чоловік, спочатку підтримував цей запал. Ми разом будували плани, обговорювали майбутнє доньки вечорами, коли вона вже спала. Він бачив у ній майбутнього архітектора чи юриста. Ми вкладали в її освіту все, що мали. Навіть коли стало зовсім сутужно, я відмовилася від ремонту в нашому старому будинку, аби Анна мала змогу поїхати на стажування. Я вірила, що це шлях до її свободи. Але на останньому курсі в її житті з’явився Ігор. Він був простим хлопцем із далекого села, який приїхав у місто на заробітки. Я від початку відчувала, що цей зв’язок не принесе нічого доброго, але Анна запевняла, що це справжні почуття.

Минули роки навчання. Я пам’ятаю день її випуску як найщасливіший момент у своєму житті. Анна стояла з дипломом у руках, така гарна та освічена. Я плакала від радості, думаючи, що тепер вона нарешті почне жити по-справжньому. Але реальність виявилася зовсім іншою. Замість того щоб шукати вакансії у великих компаніях, вона дедалі частіше збирала речі та їхала до Ігоря. Аж поки одного разу вона не повернулася додому з рюкзаком і дивним спокоєм в очах.

— Мамо, тату, нам треба поговорити про моє майбутнє.

— Звісно, доню, — Максим відклав газету і з усмішкою глянув на неї. — Ми якраз бачили цікаву пропозицію в одній юридичній фірмі.

— Я не піду туди працювати.

Я завмерла на місці, тримаючи в руках чайник. Повітря в кімнаті ніби стало важчим.

— Як це не підеш? Ти ж стільки років навчалася. Ти отримала таку престижну професію.

— Мамо, це була твоя мрія, а не моя. Я вдячна за освіту, але я не хочу проводити життя в задушливих кабінетах.

— А чого ж ти тоді хочеш? — голос Максима став суворішим.

— Я їду в село до Ігоря. Ми вирішили жити там постійно. Будемо разом поратися по господарству.

Я відчула, як усередині все обірвалося. Стільки років зусиль, стільки відмов собі у всьому — заради того, щоб вона знову повернулася до того, від чого я її так відчайдушно намагалася вберегти. Я розуміла, що це вплив Ігоря, який просто затягнув її у свій світ.

— Поратися по господарству? — перепитала я, не вірячи своїм вухам. — Анна, ти з глузду з’їхала? Ти знаєш, що таке робота на землі? Це бруд, це холод, це безкінечна втома.

— З Ігорем мені нічого не страшно, мамо. Це справжнє життя. У його родини є земля, і ми хочемо зробити там власну справу.

Того вечора ми сперечалися до пізньої ночі. Максим намагався бути розсудливим, наводив аргументи, але Анна була непохитною. Вона дивилася на нас з якоюсь дивною жалістю. Вона була впевнена, що Ігор — це її доля, а село — її дім.

Наступного тижня вона поїхала. Я не могла знайти собі місця. Щоразу, коли я заходила в її порожню кімнату, де на полицях стояли підручники, моє серце стискалося. Я не могла змиритися з тим, що моя донька тепер чистить хліви разом із хлопцем, який не має навіть половини її освіти. Я була впевнена, що Ігор просто скористався її наївністю, щоб мати безкоштовну допомогу.

Через місяць я вирішила поїхати до неї без попередження. Мені здавалося, що варто мені побачити цей побут на власні очі, я зможу переконати її повернутися. Я уявляла розвалену хату та виснажену доньку, яка шкодує про свій вибір.

Дорога була довгою. Коли я нарешті дісталася місця, то побачила Анну біля Ігоря. Вони разом витягали важкі сітки з чимось. На подвір’ї також була Віолетта, сестра Ігоря, яка допомагала їм з організацією побуту.

Коли Анна побачила мене, вона підхопилася і підбігла.

— Мамо? Ти приїхала!

Я оглянула її з голови до ніг. На ній були прості робочі штани, а руки були в землі. Поруч підійшов Ігор, витираючи чоло.

— Доброго дня, пані Катерино, — сказав він спокійно.

— Я приїхала подивитися, як ви тут живете, — холодно відповіла я.

— Заходь, — тихо сказала Анна. — Ми якраз закінчили з розсадою.

Ми сіли на веранді. Віолетта принесла воду. Я дивилася на Ігоря і бачила в ньому ворога, який вкрав майбутнє моєї дитини.

— Ви тут справді збираєтеся залишитися? — запитала я.

— Так, — відповів за обох Ігор. — Ми з Анною плануємо збудувати тут велику теплицю. Це важко, але це наше.

— Але ж освіта, Анна! Невже тобі не шкода того, що ми вклали в тебе?

— Мамо, Ігор навчив мене бачити цінність у тому, що я створюю власноруч. Мені не потрібен статус, щоб почуватися людиною.

Я дивилася на неї і бачила, як сильно вона змінилася. Вона дивилася на Ігоря з такою відданістю, що я зрозуміла — мої слова для неї тепер нічого не важать.

— Ти ж могла мати все, — прошепотіла я. — А тепер ти будеш доїти кіз і копати городи разом із ним?

— Я маю спокій, мамо. Ігор дбає про мене. Ми тут команда.

Ми пробули там кілька годин. Я бачила, як вони працюють разом. Це була виснажлива праця. Ігор брав на себе найважче, але Анна не відставала. Віолетта займалася господарськими справами, і вони виглядали як злагоджений механізм. Але я все одно не могла прийняти цей вибір.

Коли я повернулася додому, Максим чекав на мене.

— Ну що? Вона схаменулася?

— Ні, Максиме. Вона слухає тільки Ігоря. Він повністю змінив її мислення.

— Щастя в селі після університету? — Максим похитав головою. — Ми стільки сил вклали, а він просто забрав її до себе в господарство.

Ми довго сиділи в тиші. Чи мали ми право вимагати від неї іншого життя? Чи була моя жертовність виправданою? Я почувалася спустошеною. Моя мета просто розчинилася.

Минули місяці. Анна рідко дзвонила. Вона розповідала лише про будівництво, про те, як Ігор допомагає їй у всьому. Вона жодного разу не згадала про місто. Коли я чула її голос, я відчувала, що вона все далі від мене.

Одного разу я отримала від них посилку. Там були продукти з їхньої ферми та записка від Анни.

— Це результат нашої спільної праці з Ігорем. Сподіваюся, вам сподобається.

Я дивилася на цей пакунок і бачила в ньому свою нездійсненну мрію. Я бачила в ньому свої зусилля, які закінчилися тим, що моя донька стала дружиною сільського господаря. Максим почав потроху спілкуватися з Ігорем, давав якісь поради по телефону. Він ніби прийняв цей вибір.

— Може, поїдемо до них знову? — запитав він якось.

— Я не можу бачити її в такому стані, Максиме. Мені боляче, що вона обрала цей шлях через нього.

— А що, як Ігор — це саме те, що їй було потрібно для справжнього щастя?

Я не знала, що відповісти. Успіх для мене був іншим. Зараз я сиджу на кухні і дивлюся у вікно. Моє життя триває, але всередині — холодна пустка. Я відчуваю, що Ігор став тією стіною, яку я не можу подолати.

Вчора я знову розмовляла з нею. Вона розповідала, як вони з Ігорем врятували маленьку тварину, що ледь не не стала. Вона говорила про це з таким захватом, якого ніколи не було раніше.

— Мамо, Ігор відкрив мені очі на багато речей. Тут усе чесно.

— А твій диплом, Анно? Невже він тобі більше не потрібен?

— Він лежить у шафі. Можливо, колись знадобиться, але не зараз. Зараз я потрібна тут.

Я поклала слухавку. Можливо, справжня поразка батьків — це неможливість прийняти щастя своєї дитини, якщо воно не схоже на наше? Як змиритися з тим, що твоя інвестиція в майбутнє пішла зовсім в інший бік через кохання до простого хлопця з села?

Зараз я збираю речі. Максим умовив мене поїхати до них. Я не знаю, як я буду поводитися з Ігорем, але я розумію, що якщо не поїду, то можу назавжди втратити Анну. Вона обрала свій шлях, і хоча я вважаю це великою помилкою, вона залишається моєю дитиною. Я дивлюся на свої руки і відчуваю втому від власних очікувань. Чи зможу я колись побачити її життя без тіні свого розчарування? Чи зможу я прийняти Ігоря як частину нашої сім’ї?

Це історія про те, як важко відпускати контроль і як чужий вплив може змінити все, що ми будували роками. Про те, що іноді найкраща освіта потрібна лише для того, щоб мати силу відмовитися від усього заради того, що ти справді любиш.

Як ви вважаєте, чи варто було матері так сильно тиснути на доньку своїми очікуваннями? Чи правий Ігор, що залучив Анну до сільського життя, знаючи про її освіту та перспективи в місті? Поділіться своїми думками в коментарях, для нас це дуже важливо. Не забудьте поставити вподобайку, якщо історія торкнулася вашого серця.