— П’ятеро дітей? Це вже не про любов, а про безвідповідальність, — кинула мені в обличчя колишня кума, і після цих слів наш дім перетворився на фортецю, оточену ворожими поглядами. Тиск став нестерпним, і ми вирішили, що єдиний вихід — це повна зміна життя

— Чому ти так дивишся на мене, Степане? — спитала я, відчуваючи, як у горлі стискається клубок. — Хіба я винна, що так сталося? Це ж наша дитина!

— Я не дивлюся, Дарино, — відповів він, відводячи погляд. — Просто… просто я втомився. Усі ці розмови, оці погляди. Ти чула, що сьогодні сказала пані Олена біля під’їзду?

— І що вона сказала? — запитала я, хоча знала відповідь. Сусіди, колеги, навіть деякі родичі — усі шепотілися.

— Сказала, що ми “живемо як у хліві” і “нарощуємо кількість тільки заради допомоги”, — промовив Степан, і в його голосі я відчула не просто втому, а глибоке розчарування і образу. — Вона прямо сказала, що ми “примітивні і безвідповідальні”.

— Байдуже, що говорять люди, Степане, — тихо сказала я. — Це наше життя, наша родина. Хіба наші діти не варті того? Хіба ти не любиш їх?

— Люблю! Але ж це не дає нам права ставати посміховиськом для всіх! Ми втрачаємо всіх друзів. Невже ти цього не бачиш? Завтра до нас прийде комісія з соцзабезпечення. Знову будуть заглядати у кожен куток. Чи ми справді цього хотіли?

Коли в нашому домі оселялися діти, ми поволі втрачали всіх, хто був поруч. Вони вважали, що ми заводимо велику родину лише заради соціальних виплат.

Наш будинок у невеликому містечку під Києвом завжди був відкритий. Наш із Степаном дім. Ми одружилися молодими, мені було двадцять, йому — двадцять два. Обидва зі звичайних робітничих родин, де панував простий затишок і завжди пахло борщем. Ми любили гамір, любили гостей, і, звісно, мріяли про дітей. Але ніхто з нас не уявляв, що наша мрія стане для оточення чимось, що викликатиме таке неприйняття і осуд.

Першою народилася наша Софійка. Радість була неймовірною, ціле село приходило нас вітати. Усі наші друзі, колеги — постійні вечірки, барбекю, пікніки біля річки. Життя було насиченим і простим. Через три роки з’явився Андрійко. Ну, тут уже почалися перші “добрі поради”.

— Двоє — це вже багато, Дарино. Треба зупинитися, — казала тітка Галя, Степанова сестра, коли приходила на оглядини. — Подивися, яке зараз дороге життя.

Степан лише відмахувався, посміхаючись:

— Що за дурниці, Галю. Двоє — це золота середина.

Ми справді не планували зупинятися, бо нам подобалося це відчуття — коли діти ростуть. Софійка, як справжня старша сестра, допомагала мені з Андрійком. Я пам’ятаю той час як один з найщасливіших.

Через два роки я знову відчула, що чекаю дитину. На цей раз це був Левко. От тут і почалося. Несподівано дзвінки від друзів стали рідшими. Запрошення на свята майже припинилися. Ніби наш дім став заразним.

Якось на роботі — я тоді працювала бухгалтером на невеликому підприємстві — моя колега, пані Віра, привіталася зі мною, а потім сказала:

— Дарино, ти, мабуть, не ображайся, але… чи це була запланована дитина?

Я розгубилася:

— Звісно. Ми завжди хотіли велику родину.

Вона закотила очі:

— Велика родина — це одне, а п’ятеро, як у тебе, це вже… це вже важко назвати родиною. Ти ж не зможеш приділяти їм увагу. І з чого ви будете жити? На твої виплати?

У мене тоді так здавило, що я ледве стримала сльози.

— Ми працюємо, Віро. Степан має хорошу роботу водієм, я теж працюю. І не всі люди живуть лише заради грошей.

— У наш час тільки дивакувавті так не роблять, — відрізала вона, і цей діалог став початком моєї ізоляції на роботі.

Коли народився Левко, і стало четверо — до Софійки, Андрійка та Марічки — я відчула, як стіни між нами й світом стають товстішими. Ми втратили майже всіх спільних друзів, з якими раніше проводили вихідні. Якось я подзвонила Ірині, моїй найкращій подрузі з університету:

— Іро, привіт. Як справи? Хочемо вас запросити на день народження Левка.

— Ой, Дарино, ми не зможемо, — голос її був натягнутий. — У нас на цей день вже плани.

— Може, тоді іншим разом? — не здавалася я. — Приходьте просто так, на шашлики.

— Ми… ми зараз дуже зайняті, Дарино, — вона замовкла, а потім випалила. — Ну, Дарино, скільки можна? Четверо! Ви як табір у місті. Скільки ми не бачимося, а у вас все нові й нові коляски. Ти що, не в курсі, як цьому запобігати? Я не розумію. Ви виглядаєте як люди, які спеціально живуть у бідності, щоб отримувати гроші від держави.

Після цього ми перестали спілкуватися. Її слова мені кололи. Я не розуміла, чому щастя нашої родини стало для інших ознакою нашої непорядності.

Найбільшим випробуванням стало народження п’ятої дитини — маленької Оленки. Степан був щасливий, але його обличчя почало частіше хмурніти.

На його роботі теж почалися розмови. Навіть керівник, пан Володимир, якось викликав його до себе:

— Степане, ти молодець, справжній мужик. Але ти ж розумієш, що твій постійний відтік на “дитячі питання” починає дратувати колег? Вони змушені виконувати твою роботу, поки ти знову в лікарні або на якомусь оформленні документів. Скільки це може тривати? У тебе вже цілий футбольний клуб.

Степан тоді розповів мені:

— Я йому сказав: “Володимире, я роблю свою роботу якісно, і мені не потрібні вихідні. Я просто відпрошуся на кілька годин, коли дійсно потрібно”. А він мені: “Ти розумієш, що людині з п’ятьма дітьми ніхто не повірить, що вона не сидить на шиї в держави? Це впливає на репутацію фірми”.

Ми не сиділи на шиї у держави. Я продавала свої вироби ручної роботи через інтернет, Степан працював на двох роботах, часто допізна. Ми відмовляли собі в новому одязі, відпочинку, дорогих речах. Але ми мали найголовніше — дітей і затишок у домі. У нашому будинку завжди було шумно, але це був радісний гамір.

Проте сусідське невдоволення зростало. Ми ж живемо у містечку, де всі знають усіх. Пані Олена, про яку говорив Степан на початку, сусідка через паркан, просто не давала нам спокою. Вона постійно викликала служби.

— У вас діти б’ються, — кричала вона з двору.

— У вас діти надто голосно грають. Це ж спальний район!

Одного разу вона прийшла до нас з інспектором соціальної служби.

— Подивіться на цей “затишок”, — казала вона інспектору, тицяючи пальцем на подвір’я, де були розкидані дитячі іграшки. — Вони не мають часу прибрати, зате мають час заводити нових. Вони використовують дітей заради грошей. Вони неблагополучні.

Я тоді стояла, тримаючи на руках найменшу Оленку, і мені хотілося провалитися крізь землю.

— Пані Олена, у нас чистий будинок, у нас тепло і є що їсти, — сказала я, намагаючись зберегти спокій. — Усі діти доглянуті. Це ж просто іграшки.

Інспектор, молода жінка, окинула поглядом наше подвір’я.

— Пані Олено, тут немає ніяких порушень. Звичайна велика родина.

Але пані Олена не здавалася:

— Повірте мені, я знаю, про що говорю. Вони живуть тільки на допомогу. Куди дивиться влада?

Після того, як інспектор пішла, Степан сів на ґанку, затуливши обличчя руками.

— Дарино, я більше не можу, — прошепотів він. — Мені соромно. Я не відчуваю себе чоловіком, який забезпечує свою родину, я відчуваю себе жебраком, якого перевіряють, чи він справді гідний кинутої йому монети.

— Не кажи так, — я підійшла і обняла його за плечі. — Ми кохаємо одне одного, у нас п’ятеро прекрасних дітей. Нам вистачає.

— Не вистачає, Дарино! — він різко підвівся. — Навіть на цей візит комісії я взяв відгул, і мені його не оплатять. А ти пам’ятаєш, як минулого тижня у крамниці?

Минулого тижня ми стояли в черзі, і продавчиня, пані Людмила, голосно прокоментувала:

— О, багатодітні знову скуповуються. Сьогодні, мабуть, надійшли виплати.

Я тоді ледь не кинула кошик.

— І знаєш що, — продовжував Степан. — Я сьогодні говорив зі своїм братом. Він сказав, що більше не може позичати нам гроші. Він думає, що ми самі винні. Що ми безвідповідальні.

Ми віддалялися від усіх. Наші стосунки зі світом перетворилися на постійну оборону. Нам ніхто не вірив, що ми просто любимо дітей і можемо дати їм достойне життя, хай і скромне.

Степан якось запропонував:

— Може, нам переїхати? Кудись, де нас ніхто не знає?

— І що це змінить? — спитала я. — Ми ж не сховаємо наших дітей.

— Змінить те, що ми не будемо чути цих нахабних розмов щодня. Я хочу захистити тебе і дітей від цього осуду.

Я подивилася на наших дітей. Софійка вчила Марічку читати, Андрійко з Левком будували з кубиків вежу, а Оленка, як справжній маленький командир, керувала процесом. Вони були щасливі. Їм було байдуже на погляди сусідів. Їм потрібні були лише ми.

Я усвідомила, що Степан правий. Цей постійний тиск почав руйнувати наш затишок. Він перетворювався на постійне відчуття провини за наше щастя.

Ми вирішили продати наш будинок і переїхати до іншого міста, де нікого не знали. Це було важке рішення. Ми любили наш дім.

Перед переїздом я сиділа на ґанку, на тому самому місці, де Степан затуляв обличчя руками, і дивилася на вечірнє сонце. До мене підійшов Степан і сів поруч.

— Ми робимо правильно, Дарино, — тихо сказав він. — Там, де ми будемо нові, ніхто не знатиме, скільки у нас дітей, поки сам не побачить. І нам не треба буде нікому виправдовуватися.

— А якщо й там почнеться те саме? — спитала я.

— Тоді ми просто відвернемося і підемо. Ми будемо жити для себе і для них. Наше щастя — це наша особиста справа.

Ми поїхали. Ми купили невелику квартиру на околиці великого міста, де ніхто не цікавився життям сусідів. Степан знайшов роботу. Я продовжувала займатися своїм рукоділлям. Тут ніхто не дивився на нас з осудом. Ніхто не рахував наших дітей, не перевіряв наші статки. Наше життя стало тихішим, але в ньому зникла гостра потреба захищатися.

Звичайно, ми сумували за нашим будинком, за нашим подвір’ям. Але ми відновили внутрішній спокій. Ми зрозуміли, що дружба, яка руйнується через кількість дітей, не була справжньою. Ті, хто нас покинув, ніколи не розуміли нашої любові до гамору і великої родини. Ми не шукали виправдань, ми просто шукали спокою.

Ми нарешті були просто Дарина і Степан, батьки п’ятьох дітей, які працюють і люблять одне одного, а не об’єкт для пліток і перевірок. Ми не стали багатшими матеріально, але стали багатшими внутрішньо. І ця нова свобода була нашою найбільшою нагородою. Навіть коли часом Степан нервує через фінансові труднощі, він вже не боїться, що його звинуватять у чомусь поганому.

А ви, дорогі читачі, що думаєте про такі ситуації? Чи стикалися ви з осудом за ваш вибір у житті?