Я живу з думкою, що кожної миті життя може змінитися на краще. Мені так простіше жити. Я весь час чекаю хороших новин. Притягую їх. А якщо трапляється погане, я думаю: так, це погане – сходинка до хорошого. Саме на контрасті з цим «погано», я буду особливо цінувати своє наступне «добре». Яке вже зовсім близько.
Дуже хочу надихнути цією думкою оточуючих.
Ось зараз забігла в магазин.
У черзі переді мною – жінка з донькою. Дівчинці років п’ять.
– Мамо, можна я сама викладу продукти на стрічку? – питає вона.
Дуже хоче допомогти.
Мама нервує, може, спізнюються куди, може, просто не виспалася.
– Давай, тільки швидше… – каже вона доньці неуважно.
Дівчинка з усією пристрастю починає метати продукти з візка на стрічку. Поспішає. Мама довірила таку справу! Треба виправдати очікування! І раптом…
Пакет з пшоном падає на підлогу і лопається. Пшоно майже не висипалося, але пакет порваний. Дівчинка злякано завмерла. Що вона накоїла!
– Ну ось, – зітхає мама . – Так і знала! Ось довір! Ну, руки-крюки! За що не візьмешся… Треба тепер взяти новий пакет пшона!
Дівчинка беззвучно плаче. Вона більше не хоче нічого перекладати. Вона недотепа. Руки-крюки. Так сказала мама.
– Давайте сюди цей, там же майже не просипалося, я вам в целофан покладу, і заберете, ви ж порвали! – каже касир.
– Ми не порвали, ми упустили. Він сам порвався. Мені потрібен цілий пакет пшона! – роздратовано каже мама.
Вона сама переклала продукти, що залишилися у кошику, на стрічку. І, попри невдоволення всієї черги, пішла за новим пакетом пшона.
– Дайте пакет, – прошу я касира, беру целофановий пакет і прошу дівчинку, застиглу біля каси:
– Допоможи зібрати пшоно, будь ласка.
Вона сідає навпочіпки, і ми з нею разом збираємо пшоно в целофановий пакет, поки мама дівчинки розраховується за покупки.
– А що тепер з цим пшоном? Яке ваша дочка розсипала?
Мама приготувалася до скандалу.
– У вас тут завжди закладена у вартість така ситуація. Що ви мені розповідаєте! Я можу геть всі пляшки на поличках перебити, і то не зобов’язана за них платити. А тут пшоно!
– А хто за нього повинен платити? Я? – заводиться касир.
Так, зупиніться! Ну навіщо нагнітати на порожньому місці? Ну ось навіщо тиражувати взаємне роздратування?
– Я куплю це пшоно, – кажу я. – За умови, що ваша дочка допоможе мені перекласти продукти на стрічку. Вона так чудово це робить. А у мене рука болить.
Мама дівчинки врізається в мій переконливий погляд.
І, ніби отямившись, говорить:
– Так, Лідочко, допоможи тьоті… У неї рука болить.
Я, щоб дівчинка не бачила, показую «Клас!» своєю абсолютно здоровою рукою. Лідочка ніби відмирає. Починає обережно перекладати мої продукти на стрічку. Старається. Поглядає на маму.
– Яка у вас помічниця росте! – кажу я мамі Ліди голосно, щоб дівчинка чула.
– Так. І не кажіть! Вона і підлогу у мене вміє мити. І прання запускати!
– Нічого собі! Справжня наречена! – підіграє нам дядечко, який стоїть за нами.
– І пельмені я тобі допомагала розгортати, – нагадує збентежена Ліда.
– Оооо, пельмеееені, це просто диво, а не дитина! Ось виросте – відбою від женихів не буде. Я б сам прямо сьогодні одружився на вашій Ліді, так одружений вже двадцять чотири роки. А от якби не дружина…
Всі в черзі сміються. Тим часом мої продукти вже на стрічці.
Я швидко упаковую їх в пакети.
Ми одночасно з Лідою і її мамою виходимо з магазину.
– Лідо, а ти коли-небудь була в Венеції? – питаю я.
– Де?
– У Венеції.
– Ні. Я в на морі була.
– Знаєш, я теж поки не була. Але читала, що там є площа, на якій багато-багато голубів. І вони майже ручні. Сідають людям на плечі. І на голову. І люди з ними фотографуються. Уявляєш?
– Класно!
– Хочеш прямо зараз опинитися в Венеції?
– Тут? Зараз? – дивується Ліда.
– Так! – я дістаю целофановий пакет з пшоном. – Тут і зараз.
Ми відходимо від магазину на п’ятачок простору, де нікому ніхто не заважає, і я кажу:
– Лідочко, ти дуже нудно впустила пшоно. Воно навіть не розсипалося. Впусти так, щоб бамс! Щоб все розсипалося.
Ліда озирається на маму. Та вже все зрозуміла, посміхається і киває.
Ліда бере у мене пакет з пшоном.
– Прямо на землю?
– Прямо на землю!
Ліда радісно плюхає пшоно на асфальт, воно розсипається жовтим мандариновим салютом і негайно…
Почорніло небо! Як пишуть в казках! З дахів, з проводів, нізвідки не візьмись величезний натовп голодних голубів стрімко спускається до ніг Ліди, яка верещить від захвату.
– Мамо, мамо! Дивися, як їх багато! Вони їдять наше пшоно! Мамамамомамо, ми у Венеції!
Ми з її мамою сміємося.
– Чудово! Дякую вам. Прямо отямилася. А то у мене сьогодні такий невдалий був день… – каже мама Ліди.
– Поганий день кожну хвилину, щомиті може стати хорошим. І будь-яке місто кожної хвилини може стати Венецією.
– Так, я вже зрозуміла, – сміється мама.
Вона притискає до себе Ліду.
– Я свою доньку, Ліду, нікому не дам в образу, – говорить вона.
А дівчинка плескає в долоні…
Ну все, тут я більше не потрібна.
Фея розсипаного пшона, голодних голубів і щасливих дівчаток полетіла далі.
Пам’ятайте, будь ласка: кожну хвилину все може змінитися на краще. Або зачекайте. Або… самі змініть…
Ольга Савельєва
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото ілюстративне, з вільних джерел, pixabay
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
