fbpx
життєві історії
Пакет з пшоном падає на підлогу і лопається. Пшоно майже не висипалося, але пакет порваний. Дівчинка злякано завмерла. Що вона накоїла! – Ну ось, – зітхає мама . – Так і знала! Ось довір! Ну, руки-крюки! За що не візьмешся… Треба тепер взяти новий пакет пшона! Дівчинка беззвучно плаче. Вона більше не хоче нічого перекладати. Вона недотепа. Руки-крюки. Так сказала мама

Я живу з думкою, що кожної миті життя може змінитися на краще. Мені так простіше жити. Я весь час чекаю хороших новин. Притягую їх. А якщо трапляється погане, я думаю: так, це погане – сходинка до хорошого. Саме на контрасті з цим «погано», я буду особливо цінувати своє наступне «добре». Яке вже зовсім близько.

Дуже хочу надихнути цією думкою оточуючих.

Ось зараз забігла в магазин.

У черзі переді мною – жінка з донькою. Дівчинці років п’ять.

– Мамо, можна я сама викладу продукти на стрічку? – питає вона.

Дуже хоче допомогти.

Мама нервує, може, спізнюються куди, може, просто не виспалася.

– Давай, тільки швидше… – каже вона доньці неуважно.

Дівчинка з усією пристрастю починає метати продукти з візка на стрічку. Поспішає. Мама довірила таку справу! Треба виправдати очікування! І раптом…

Пакет з пшоном падає на підлогу і лопається. Пшоно майже не висипалося, але пакет порваний. Дівчинка злякано завмерла. Що вона накоїла!

– Ну ось, – зітхає мама . – Так і знала! Ось довір! Ну, руки-крюки! За що не візьмешся… Треба тепер взяти новий пакет пшона!

Дівчинка беззвучно плаче. Вона більше не хоче нічого перекладати. Вона недотепа. Руки-крюки. Так сказала мама.

– Давайте сюди цей, там же майже не просипалося, я вам в целофан покладу, і заберете, ви ж порвали! – каже касир.

– Ми не порвали, ми упустили. Він сам порвався. Мені потрібен цілий пакет пшона! – роздратовано каже мама.

Вона сама переклала продукти, що залишилися у кошику, на стрічку. І, попри невдоволення всієї черги, пішла за новим пакетом пшона.

– Дайте пакет, – прошу я касира, беру целофановий пакет і прошу дівчинку, застиглу біля каси:

– Допоможи зібрати пшоно, будь ласка.

Вона сідає навпочіпки, і ми з нею разом збираємо пшоно в целофановий пакет, поки мама дівчинки розраховується за покупки.

– А що тепер з цим пшоном? Яке ваша дочка розсипала?

Мама приготувалася до скандалу.

– У вас тут завжди закладена у вартість така ситуація. Що ви мені розповідаєте! Я можу геть всі пляшки на поличках перебити, і то не зобов’язана за них платити. А тут пшоно!

– А хто за нього повинен платити? Я? – заводиться касир.

Так, зупиніться! Ну навіщо нагнітати на порожньому місці? Ну ось навіщо тиражувати взаємне роздратування?

– Я куплю це пшоно, – кажу я. – За умови, що ваша дочка допоможе мені перекласти продукти на стрічку. Вона так чудово це робить. А у мене рука болить.

Мама дівчинки врізається в мій переконливий погляд.

І, ніби отямившись, говорить:

– Так, Лідочко, допоможи тьоті… У неї рука болить.

Я, щоб дівчинка не бачила, показую «Клас!» своєю абсолютно здоровою рукою. Лідочка ніби відмирає. Починає обережно перекладати мої продукти на стрічку. Старається. Поглядає на маму.

– Яка у вас помічниця росте! – кажу я мамі Ліди голосно, щоб дівчинка чула.

– Так. І не кажіть! Вона і підлогу у мене вміє мити. І прання запускати!

– Нічого собі! Справжня наречена! – підіграє нам дядечко, який стоїть за нами.

– І пельмені я тобі допомагала розгортати, – нагадує збентежена Ліда.

– Оооо, пельмеееені, це просто диво, а не дитина! Ось виросте – відбою від женихів не буде. Я б сам прямо сьогодні одружився на вашій Ліді, так одружений вже двадцять чотири роки. А от якби не дружина…

Всі в черзі сміються. Тим часом мої продукти вже на стрічці.

Я швидко упаковую їх в пакети.

Ми одночасно з Лідою і її мамою виходимо з магазину.

– Лідо, а ти коли-небудь була в Венеції? – питаю я.

– Де?

– У Венеції.

– Ні. Я в на морі була.

– Знаєш, я теж поки не була. Але читала, що там є площа, на якій багато-багато голубів. І вони майже ручні. Сідають людям на плечі. І на голову. І люди з ними фотографуються. Уявляєш?

– Класно!

– Хочеш прямо зараз опинитися в Венеції?

– Тут? Зараз? – дивується Ліда.

– Так! – я дістаю целофановий пакет з пшоном. – Тут і зараз.

Ми відходимо від магазину на п’ятачок простору, де нікому ніхто не заважає, і я кажу:

– Лідочко, ти дуже нудно впустила пшоно. Воно навіть не розсипалося. Впусти так, щоб бамс! Щоб все розсипалося.

Ліда озирається на маму. Та вже все зрозуміла, посміхається і киває.

Ліда бере у мене пакет з пшоном.

– Прямо на землю?

– Прямо на землю!

Ліда радісно плюхає пшоно на асфальт, воно розсипається жовтим мандариновим салютом і негайно…

Почорніло небо! Як пишуть в казках! З дахів, з проводів, нізвідки не візьмись величезний натовп голодних голубів стрімко спускається до ніг Ліди, яка верещить від захвату.

– Мамо, мамо! Дивися, як їх багато! Вони їдять наше пшоно! Мамамамомамо, ми у Венеції!

Ми з її мамою сміємося.

– Чудово! Дякую вам. Прямо отямилася. А то у мене сьогодні такий невдалий був день… – каже мама Ліди.

– Поганий день кожну хвилину, щомиті може стати хорошим. І будь-яке місто кожної хвилини може стати Венецією.

– Так, я вже зрозуміла, – сміється мама.

Вона притискає до себе Ліду.

– Я свою доньку, Ліду, нікому не дам в образу, – говорить вона.

А дівчинка плескає в долоні…

Ну все, тут я більше не потрібна.

Фея розсипаного пшона, голодних голубів і щасливих дівчаток полетіла далі.

Пам’ятайте, будь ласка: кожну хвилину все може змінитися на краще. Або зачекайте. Або… самі змініть…

Ольга Савельєва

Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.

Фото ілюстративне, з вільних джерел, pixabay

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!

You cannot copy content of this page