Пані Людмила ніколи не приховувала, що моя донечка – це лише нагадування про мій минулий і невдалий шлюб, а отже, вона “зайва” в їхній родині, на відміну від спільної онучки Софійки. Я поставила чоловікові Борису ультиматум: або він припиняє цю несправедливість, або ми просто перестаємо спілкуватися з його матір’ю, і наслідки цієї розмови виявилися несподіваними

Мене звати Наталя. Мені тридцять два роки. У моєму житті є все: люблячий чоловік Борис, трирічна донечка від нашого спільного життя – Софійка, і моя старша, восьмирічна донька від першого шлюбу – Вікторія. Я була впевнена, що наша велика родина – моя справжня фортеця, але, виявляється, не всі її стіни міцні.

Моя свекруха, пані Людмила, жінка з високими вимогами та, здавалося б, добрим серцем, ніколи не приховувала свого ставлення до Вікторії. Коли ми з Борисом тільки починали жити разом, вона обіцяла, що прийме мою дитину як рідну онучку. Борис, мій чоловік, завжди був проти будь-якого поділу і захищав Віку перед своєю мамою. Я була вдячна йому за це. Але слова пані Людмили розходилися з її вчинками.

Для Софійки, нашої спільної донечки, вона була справжньою бабусею: купа подарунків, солодощів, компліментів.

— Яка ж ти в мене розумниця, Софійко. Справжня принцеса, – говорила вона, міцно обіймаючи малу.

Але коли погляд пані Людмили падав на Вікторію, її обличчя ставало холодним, байдужим. Навіть не так, як байдужим, а наче кам’яним.

— Вікторія, не чіпай! Це для Софійки, – звучало постійно.

Або:

— Наталко, чому Вікторія сидить іграшками розкидає. Вона вже велика дівчинка, мала б і сама розуміти, що не можна робити безлад.

Я не раз намагалася пояснити, що Віка – це моя дитина, і вона не повинна страждати через моє минуле. Я говорила з Борисом, і він розмовляв зі своєю матір’ю. Але все марно.

— Борисе, ти ж знаєш, я люблю тебе. Але ця дитина – це нагадування про твій перший невдалий шлюб. Вона – зайва тут, – якось сказала вона чоловікові.

Він був засмучений і не знав, що робити. Його мама завжди була для нього авторитетом.

Вікторія, на жаль, помічала цю різницю в ставленні. Вона дитина, але дуже чутлива і розумна. Одного вечора, коли ми вже готувалися до сну, вона тихо запитала мене.

— Мамо, а чому бабуся Люда мене не любить. Чому вона мені ніколи нічого не купує.

Від цих слів моє серце стислося. Я намагалася знайти правильні слова.

— Вікусе, бабуся тебе любить. Просто вона дуже зайнята, – брехала я.

— Ні, не любить. Вона Софійці подарувала нове плаття, а мені сказала, що я й так можу доносити старе.

Я обняла доньку, пообіцяла їй, що ми підемо завтра і купимо найкраще плаття. Я вирішила, що не дозволю нікому ображати мою Вікторію, навіть свекрусі.

Наступного дня я поговорила з Борисом. Я сказала, що так далі тривати не може.

— Борисе, або ти поговориш з мамою, і вона змінить своє ставлення, або ми припинимо до неї їздити. Вікторія страждає. Це не просто дитячі примхи, це серйозно, – поставила я ультиматум.

Борис був готовий до розмови, він не хотів втрачати нас. Він любив обох донечок.

— Я люблю свою маму, але ви для мене важливіші. Я з нею поговорю. І якщо вона не зрозуміє, то ми припинимо спілкування, – сказав Борис.

Він поговорив. Розмова була складною. Пані Людмила була незадоволена. Вона вважала, що я налаштовую Бориса проти неї.

— Це вона налаштовує тебе, сину. Ти не бачиш, що вона маніпулює тобою. Навіщо ти пов’язав своє життя з цією жінкою, – кричала вона на нього.

— Мамо, Наталя – моя дружина. Вікторія – моя дочка, як і Софійка. Вони – моя сім’я. Якщо ти не приймеш Віку, то не приймеш і нас. Ми не приїдемо до тебе, – твердо сказав Борис.

Пані Людмила була здивована. Вона не очікувала такої рішучості від сина.

— Добре, сину. Я подумаю, – сказала вона, ледве стримуючи сльози.

Після цієї розмови відносини зі свекрухою стали напруженими. Вона не телефонувала нам тиждень. Я хвилювалася, бо хоч би що там було, це була мама мого чоловіка.

Через тиждень вона подзвонила мені.

— Наталя, я розумію, що була несправедливою. Я не хочу втрачати Бориса та Софійку. Я спробую. Я справді спробую прийняти Вікторію, – тихо сказала вона.

Це був перший крок. Я не знала, чи зможе вона змінити своє серце, але надія з’явилася.

— Дякую вам, пані Людмило, – відповіла я.

На наступний день ми приїхали до неї. Вона зустріла нас з тортом. Коли Вікторія зайшла до кімнати, вона підійшла до неї, обняла.

— Вікторіє, вибач мені, якщо я тебе ображала. Я обіцяю, що так більше не буде, – сказала вона.

Віка, звичайно, не зрозуміла всього, але прийняла обійми.

Це було вже більше року тому. Пані Людмила не стала ідеальною бабусею для Вікторії, але вона старається. Вона купує їй подарунки, розмовляє з нею, питає про її шкільні справи. Я бачу, як Вікторія потроху розкривається і починає довіряти їй.

Я зрозуміла, що любов може змінити все. Іноді потрібно просто бути рішучим і поставити правильні пріоритети.

Як ви думаєте, чи зможе пані Людмила остаточно прийняти Вікторію і стати для неї справжньою бабусею. Чи може таке сильне упередження зникнути назавжди.

Напишіть свою думку в коментарях. Мені дуже важливо знати вашу позицію. І не забудьте поставити вподобайку, якщо вам сподобалася ця історія.