– Пані Олено, я знаю, що це звучить трохи дивно, але… чи не могли б ви доглянути за Яринкою завтра? Мені терміново треба їхати в офіс до іншого міста, — голос Марії тремтів, а ключі в її руці нервово гойдалися. — У мене немає нікого, кому б я так довіряла, як вам.

Я стояла у дверях, тримаючи чашку з недопитою кавою, і відчула, як серце закалатало. Її слова — «немає нікого» — влучили прямо в мене, ніби вона озвучила мою власну самотність. Я? Довіра? Жінка, яка роками тримала всіх на відстані?

— Маріє, я… — почала я, але голос затремтів. — Я не впевнена, чи впораюся. Я давно не мала справи з дітьми.

— Будь ласка, — вона подивилася мені в очі, і в її погляді було щось, що я не могла ігнорувати. — Яринка вас обожнює. Вона весь час розповідає про «пані через дорогу».

Яринка, маленька дівчинка з кучерявими косичками, стояла поруч, міцно притискаючи до себе іграшкового кота в синьому плащі. Її очі блищали, ніби вона вже знала мою відповідь.

— Гаразд, — видихнула я. — Тільки один день.

Марія полегшено всміхнулася, а Яринка раптово кинулася до мене й обійняла за ноги.

— Дякую, бабусю Олено! — вигукнула вона.

Я отетеріла. Бабусю? Це слово подіяло, як несподіваний теплий вітер. Але я не виправила її. Лише погладила по голові, відчуваючи, як щось у мені починає танути.

Того вечора я повернулася до своєї квартири, сіла в старе крісло й втупилася в стелю. Вперше за багато років я відчула тепло, але разом із ним прийшов і страх. Я не хотіла вплутуватися в чиєсь життя. Не хотіла відкривати серце, яке так довго тримала зачиненим. Але щось у мені вже почало змінюватися.

Мені шістдесят п’ять. У моєму віці сентиментальність здається розкішшю, на яку немає права. Життя навчило мене рухатися вперед, не озираючись. Коли не стало мого чоловіка, Степана, я не дозволила собі розвалитися. Коли мій єдиний син, Тарас, перестав зі мною спілкуватися, я просто змирилася. Людина в моєму віці не жаліється — або живеш, або загрузнеш у спогадах. Я обрала перше.

Мої дні завжди були однаковими. Ранкова кава з краплею молока, поливання фікуса на підвіконні, кросворди з місцевої газети. А ще балкон — мій особистий спостережний пункт. Звідти я бачила, як змінюється наше маленьке містечко: нові обличчя, нові історії. Я сиділа в кріслі, тримаючи чашку, і спостерігала за світом, який рухався без мене.

Марія з’явилася раптово. Вона переїхала в будинок навпроти разом із Яринкою. Я помітила їх одразу — коробки, сумки, метушня. Молода жінка з втомленими очима і дівчинка, яка тримала її за руку. Я не поспішала знайомитися. Не люблю вплутуватися в чужі справи. Але Яринка мала інші плани.

Одного дня вона постукала в мої двері. У руках тримала аркуш паперу з намальованим сонцем і кривим написом: «Пані Олена». Я здивувалася, але взяла малюнок.

— Це для вас, — сказала вона, посміхаючись так, ніби ми були давніми подругами. — Мама каже, що ви добра.

Я пробурмотіла щось невиразне, не знаючи, як реагувати. Добра? Я? Жінка, яка роками уникала близькості? Але Яринка не чекала дозволу. Вона приходила знову і знову — з малюнками, історіями, іноді просто щоб розповісти, як її кіт у плащі рятує принцес.

— Пані Олено, а ви любите казки? — спитала вона якось, сидячи на моєму дивані з чашкою какао.

— Тільки старі, — відповіла я, намагаючись виглядати суворо. — Нові якісь не такі.

Вона засміялася, ніби я сказала щось дуже смішне, і почала розповідати про свою улюблену принцесу. Я слухала, і щось у мені почало м’якнути.

Марія була обережнішою. Ми обмінялися кількома словами, коли листоноша вкотре переплутав наші поштові скриньки. Одного разу вона запропонувала:

— Може, зайдете якось на чай? Яринка весь час про вас говорить. Навіть намалювала «пані через дорогу».

Я лише посміхнулася і пробурмотіла щось невиразне. Чай із сусідами? Це не для мене. Я роками ні в кого не пила чаю. Але Яринка не давала мені спокою. Її стукіт у двері став частиною мого дня. І одного разу я здалася. Зайшла до них. Заради неї.

— У мене рідко бувають гості, — сказала Марія, помішуючи чай. — Знаєте, як це: мати-одиначка, робота, садочок. Весь час бігаю.

Я кивнула, не знаючи, що сказати. Хіба я могла розповісти, що сама була такою ж — самотньою, із життям, яке трималося на каві та ритуалах?

Яринка вбігла до кімнати з лялькою і стрибнула мені на коліна.

— Бабусю Олено, подивися, це моя принцеса! — вигукнула вона.

Я отетеріла. Бабусю? Марія зніяковіло глянула на мене, але я лише погладила Яринку по голові. Того вечора я повернулася додому і вперше за довгі роки відчула тепло. Але разом із ним прийшов страх. Я не хотіла знову відкривати серце. Не хотіла, щоб воно знову боліло.

Коли Марія попросила доглянути за Яринкою, я погодилася, хоч сама не розуміла чому. Мабуть, не могла відмовити, бачачи її відчай. Яринка прийшла вранці з маленьким рюкзачком, у якому були олівці, бутерброд і той самий кіт у плащі.

— А бабусі дивляться мультфільми? — спитала вона, вмостившись на моєму дивані.

— Тільки старі, — відповіла я, намагаючись приховати посмішку.

Вона говорила без зупинки: про принцес, про те, чому хлопчики в садочку дражняться, і як її мама іноді сумує, але не розповідає чому. Я слухала, і з кожною хвилиною щось у мені змінювалося. У якийсь момент Яринка дістала мій старий фотоальбом і вказала на фотографію.

— А це хто? — спитала вона, тицяючи пальцем у зображення хлопчика з кривою чубкою.

— Це Тарас, — відповіла я тихо. — Мій син.

— А де він зараз?

Я змовкла. Як пояснити дитині, що твій син просто перестав з тобою говорити? Я відвела погляд у вікно.

— Він далеко, — сказала я нарешті. — Дуже далеко.

Вона кивнула, ніби зрозуміла, і повернулася до своїх малюнків. А я сиділа, відчуваючи, як стара рана знову дає про себе знати.

Коли Марія забрала Яринку, я залишилася сама. Тиша повернулася, але вона вже не була такою, як раніше. Яринка залишила після себе тепло. І біль, який я так довго ховала.

Одного дня я вирішила принести їм бульйон. Нічого особливого — морква, петрушка, трохи курки. Але для мене це був жест. Майже сімейний. Марія відчинила двері в фартусі, від неї пахло печеною картоплею.

— Це найкращий бульйон у світі! — вигукнула Яринка, ще до того, як я зняла пальто.

Ми сіли за маленький стіл. Яринка базікала про свої малюнки, а Марія мовчала, лише посміхалася. У якийсь момент вона поклала виделку і тихо спитала:

— Пані Олено, у вас є хтось? Я маю на увазі… родина?

Я отетеріла. Питання було неочікуваним, але я знала, що воно колись прозвучить.

— У мене є син, — відповіла я після паузи. — Тарас. Але ми не спілкуємося. Вже багато років.

— Вибачте, — сказала Марія. — Якщо не занадто… що сталося?

— Не знаю, — зізналася я. — Мабуть, я була не найкращою матір’ю. Занадто вимагала. Або не вміла сказати, що люблю. І він просто… перестав бути поруч.

Вона мовчала. І я була вдячна за це. У той момент мені не потрібні були слова.

Того вечора я вийшла на балкон, тримаючи малюнок Яринки. На ньому були ми втрьох: я, Марія і вона. Під малюнком було написано: «Наша бабуся Олена». Я відчула, як щось стиснуло горло. Смуток? Радість? Я не знала. Але я вже не була просто старою жінкою через дорогу.

Одного разу до мене прийшла мама, Ганна. Вона рідко заходила, але того дня принесла домашнє варення.

— Олено, ти останнім часом якась… інша, — сказала вона, сідаючи за стіл. — Що це за дівчинка, про яку ти весь час говориш?

— Яринка, — відповіла я, наливаючи їй чай. — Сусідська дівчинка. Вона… особлива.

— І що, ти тепер їй за бабусю? — мама підняла брову. — Ти ж завжди казала, що тобі ніхто не потрібен.

— Мамо, я й сама не знаю, як так сталося, — зізналася я. — Але вона приходить, малює мені картинки, називає бабусею. І я… я не можу її відштовхнути.

Мама всміхнулася, але в її очах було щось сумне.

— Ти молодець, Олено. Але не забувай про Тараса. Він твій син.

Я кивнула, але нічого не сказала. Тарас. Його ім’я завжди викликало смуток.

Яринка вбігла до моєї квартири з такою силою, що ледь не перекинула тарілку з печивом.

— Бабусю Олено, я зробила тобі подарунок! — вигукнула вона, дістаючи з рюкзака кольоровий рулон.

Я розгорнула його. Під великим червоним серцем були намальовані ми втрьох. А внизу — слова: «Моя родина».

— Вибач, — тихо сказала Марія, стоячи поруч. — Я не просила її це малювати. Не хотіла, щоб ти почувалася ніяково.

— Не кажи так, — перебила я. — Це… більше, ніж ти думаєш.

Я обійняла Яринку, відчуваючи тепло її маленьких ручок. У ту мить я згадала, як колись обіймала Тараса. До того, як він пішов.

Коли я залишилася сама, я поставила малюнок на полицю, поруч із фотографією Степана. Я подивилася на нього і тихо сказала:

— Бачиш, Степан? У мене знову є сім’я.

Одного дня я зустріла свекруху, Марію Петрівну, на ринку. Вона тримала кошик із зеленню і, побачивши мене, зупинилася.

— Олено, давно не бачилися, — сказала вона, оглядаючи мене. — Чула, ти тепер із сусідами геть як рідна.

— Так сталося, Маріє Петрівно, — відповіла я обережно. — Вони хороші люди.

— А Тарас? — спитала вона прямо. — Ти ж не дзвонила йому?

Я змовкла. Її слова зачепили стару діру.

— Ні, — зізналася я. — Не знаю, що сказати.

— Він твій син, Олено, — тихо сказала вона. — Не відштовхуй його назавжди.

Я кивнула, але в душі знала, що не готова. Поки що.

Я стояла перед шухлядою, тримаючи стару фотографію Тараса. Йому було дев’ять, він тримав м’яч і посміхався. Я згадала, як сама підстригала йому чубчик, як він сміявся, коли я випадково робила його кривим. Останнім часом я часто думала про нього. Яринка і Марія ніби розбудили в мені щось, що я давно поховала.

Того вечора я взяла телефон. Знайшла номер Тараса. Він усе ще був у контактах. Я знала, що він працює, можливо, навіть має сім’ю. Але я не знала, як почати. Що сказати? «Сину, я сумую»? Чи попросити пробачення за те, що була холодною, вимогливою? Я не натиснула «дзвонити». Просто відклала телефон.

Натомість я відчинила вікно. На дитячому майданчику Яринка ганяла в рожевому капюшоні, а Марія сиділа на лавці з термосом. Вона помітила мене і помахала. Я відповіла тим самим. Невеликий жест, але він змінив усе.

Можливо, я не зможу повернути Тараса. Але я перестала чекати, що він повернеться. У мене є моє «зараз» — Марія і Яринка, які відкрили двері, перш ніж я встигла їх зачинити.

Читачі, а як ви думаєте? Чи варто намагатися відновити зв’язок із тими, хто пішов із нашого життя, чи краще цінувати тих, хто поруч із нами сьогодні? Що б ви зробили на моєму місці?