Парфуми за 3000 гривень опинилися на тумбочці в передпокої як непотрібний мотлох уже за п’ять хвилин після вручення. Мар’ян мовчав, знаючи, що ціна цього конфлікту вимірюється не в купюрах, а в моєму бажанні піти назавжди.

Я завжди вважала, що подарунок — це передусім спосіб показати людині її важливість у твоєму житті. Особливо, коли йдеться про родину. Ми з Мар’яном разом уже сім років, і весь цей час я щиро намагалася знайти спільну мову з його мамою. Ганна Петрівна — жінка старого гарту, викладачка з багаторічним стажем, яка звикла, що останнє слово завжди залишається за нею. Кожне наше свято перетворювалося на своєрідний іспит для мене, де я була вічною студенткою, що ніяк не може отримати бодай задовільно.

Цього року я вирішила підготуватися заздалегідь. До іменин Ганни Петрівни залишався місяць, а я вже почала вивчати її вподобання. Мар’ян лише відмахувався, мовляв, купи щось практичне, на кшталт нової ковдри чи набору рушників. Але мені хотілося чогось вишуканого, що підкреслило б її статус як жінки, а не просто господині дому. Я годинами ходила торговими центрами, поки не зупинилася біля вітрини з дорогою косметикою та парфумерією.

Мій вибір пав на флакон із витонченим ароматом рідкісних квітів. Це був запах весни, свіжості та аристократизму. Я була впевнена, що цей жест розтопить лід між нами. Навіть витратила чималу суму, яку відкладала на нові кросівки, але думка про задоволену посмішку свекрухи переважала всі мої особисті потреби.

Настав день свята. Ми приїхали до неї в гості. Будинок сяяв чистотою, на столі красувалися фірмові кекси, а в повітрі витав аромат запеченої качки. Ганна Петрівна зустріла нас біля порога в своїй незмінній суворій сукні темно-синього кольору.

— Вітаю вас, заходьте швидше, — промовила вона, ледь торкнувшись щокою мого обличчя.

— Ганно Петрівно, зі святом вас! Ми з Мар’яном дуже хотіли вас порадувати, — я простягнула їй красиво упаковану коробочку, перев’язану атласною стрічкою.

Вона взяла подарунок двома пальцями, ніби це було щось підозріле, і повільно розв’язала бант. Коли флакон опинився в її руках, я затамувала подих, очікуючи на хоча б коротке дякую. Ганна Петрівна піднесла флакон до носа, зняла ковпачок і зробила один легкий пшик у повітря.

— Ой, Алло, — зітхнула вона, і це зітхнення було подібне до холодного вітру. — Ти знову за своє.

Я розгубилася. Мар’ян у цей час уже проходив до вітальні, не чуючи початку нашої розмови.

— Щось не так? Це дуже рідкісний аромат, я довго його обирала.

— Ти краще б про тишу подбала, а не про ці зайві пахощі. Знаєш, який найкращий дарунок для людини мого віку? — запитала вона, дивлячись мені прямо в очі.

— Який?

— Спокій. Святий спокій від твоїх нескінченних спроб мені догодити. Навіщо мені ці вибрики моди, коли в мене на кухні кран тече вже тиждень, а син замість того, щоб допомогти, купує мені непотрібні скляночки?

Слова Ганни Петрівни кололи. Я відчувала, як всередині все стискається від несправедливості. Я ж сама обирала, сама купувала, Мар’ян навіть не знав ціни цього флакона. Я намагалася втримати усмішку, хоча це давалося з великими зусиллями.

Ми сіли за стіл. Вечеря минала в напруженій атмосфері. Мар’ян намагався жартувати, розповідав про свої успіхи на роботі, але Ганна Петрівна лише сухо кивала. Вона постійно переводила тему на те, як важко їй зараз жити, як багато турбот звалюється на її плечі, і як ніхто не розуміє її істинних потреб.

— Мамо, ну навіщо ти так? Алла дуже старалася, — спробував втрутитися Мар’ян, коли побачив мій пригнічений вигляд.

— Старання мають бути доречними, синку. Це як у математиці: якщо ти розв’язуєш задачу не за тією формулою, результат завжди буде помилковим, якою б гарною не була твоя писанина в зошиті.

— Але це просто увага, — тихо додала я.

— Увага — це коли ти чуєш, що тобі кажуть. Я три роки повторюю, що не люблю різких запахів. А ти приносиш мені те, від чого в мене за п’ять хвилин розболиться голова. Це не подарунок, Алло, це чергова демонстрація твого несмаку.

Я відчула, як у горлі з’явився клубок. Найбільше боліло не від того, що подарунок не сподобався, а від того, з якою легкістю вона перетворила мою щиру спробу на привід для публічного зауваження. Весь вечір я почувалася зайвою в цьому домі, де кожна деталь інтер’єру, здавалося, підтакувала своїй власниці.

Коли ми повернулися додому, я довго не могла заснути. У голові прокручувалися кадри вечора. Я згадувала, як ретельно обирала кожну ноту в ароматі, як уявляла, що Ганна Петрівна буде користуватися ними на важливі заходи. Натомість отримала лише холодну порцію критики.

— Не бери в голову, — сказав мені Мар’ян, засинаючи. — Вона завжди така. Просто змирися.

Але як можна змиритися з тим, що тебе систематично знецінюють? Хіба родинні зв’язки дають право на безкарну грубість під виглядом прямолінійності? Я зрозуміла, що проблема не в парфумах і не в крані, що тече. Проблема в бажанні контролювати все і всіх навколо, не залишаючи місця для простої людської вдячності.

Наступного тижня я випадково зайшла до неї, щоб занести забутий парасольку. На тумбочці в передпокої стояв мій подарунок. Він був навіть не розпакований до кінця — просто стояв там як мовчазний докір. Коли Ганна Петрівна вийшла до мене, вона навіть не згадала про нашу попередню розмову.

— Зайшла? Проходь, чаю вип’ємо. Тільки недовго, бо в мене скоро серіал.

Ми сиділи на кухні, і я знову слухала повчання про те, як правильно вести господарство, як заощаджувати на продуктах і чому сучасна молодь нічого не тямить у житті. Я мовчала. Я зрозуміла, що спокій, про який вона просила, — це не відсутність подарунків. Це повна відсутність мого власного голосу в її просторі.

Тепер я стою перед дилемою. Наближається наступне велике свято. Мар’ян пропонує знову щось купити, мовляв, це ж мама, треба поважати. А я дивлюся на той нещасний флакон на її тумбочці й думаю: чи варто взагалі намагатися достукатися туди, де двері зачинені на всі замки? Чи не краще справді надати людині той самий святий спокій, залишивши її наодинці з її ідеальними правилами та порожніми сподіваннями на те, що світ навколо колись стане таким, як вона хоче?

Кожен такий візит висмоктує з мене енергію. Я бачу, як Мар’ян розривається між двома вогнями, але він ніколи не стане на мій бік відкрито, бо для нього мама — це святе, навіть якщо ця святість колеться. А я втомилася бути подушечкою для голок. Я маю право на те, щоб мої жести доброї волі приймалися з повагою, або хоча б з елементарною ввічливістю.

Ця історія не про косметику. Вона про кордони, які ми дозволяємо іншим переходити. Вона про те, як важливо вчасно зупинитися у своєму бажанні бути гарною для всіх, забуваючи про власну гідність. Можливо, найкращим подарунком для мене самої стане рішення більше не грати в ці ігри. Не намагатися заслужити любов там, де панує лише оцінка.

Життя надто коротке, щоб витрачати його на підбір ароматів для тих, хто не хоче навіть дихати з тобою одним повітрям. Я дивлюся у вікно і розумію, що спокій потрібен передусім мені. Спокій від постійного очікування схвалення.

Як би ви вчинили на моєму місці в такій ситуації? Чи продовжували б ви намагатися налагодити стосунки, чи обрали б шлях повної байдужості? Будь ласка, поставте свою вподобайку, якщо ця історія відгукнулася у вашому серці, і напишіть у коментарях свою думку, для мене це надзвичайно важливо.