— Павле, вона каже сусідам, що ми хочемо її вижити з рідної хати, хоча гроші за продаж уже в неї — схлипнула Софія в телефонну трубку. Подружжя стало власниками нерухомості на папері, але отримало професійну загарбницю, яка вирішила залишити собі і чужі кошти, і квадратні метри.

Павло та Софія вважали себе щасливчиками, коли нарешті підписали документи на купівлю власного житла. Це була простора двокімнатна квартира в старому, але доглянутому будинку з високими стелями. Вони збирали гроші кілька років, відмовляючи собі в подорожах та зайвих витратах, адже мріяли про затишне гніздечко для своєї родини. Софія тоді була на п’ятому місяці, і думка про те, що дитина з’явиться на світ уже у власному домі, додавала їй сил.

Продавцем виявилася приємна на перший погляд жінка похилого віку, пані Ганна. Вона бідкалася, що їй важко самій доглядати за такими великими хоромами, тому вона вирішила переїхати в меншу оселю ближче до сестри. Під час угоди вона постійно посміхалася, розповідала про те, як ретельно дбала про паркет і які хороші тут сусіди. Однак була одна невелика умова, яку зафіксували лише на словах, бо Павло звик довіряти людям.

— Дітки, мені потрібно всього два тижні, щоб остаточно зібрати речі та вивезти старі меблі, які я планую забрати на дачу — говорила Ганна, дивлячись Софії прямо в очі.

— Звісно, пані Ганно, ми розуміємо. Нам якраз потрібно замовити нові двері та обрати колір стін для дитячої кімнати — відповів тоді Павло.

Минуло два тижні, потім місяць. Софія вже почала помітно округлятися, а ключі від квартири вони хоч і мали, але повноцінно заїхати не могли. Кожного разу, коли Павло телефонував Ганні, вона знаходила нові причини. То машина для перевезення зламалася, то спина розболілася так, що вона не може піднятися з ліжка, то сестра, до якої вона мала переїхати, раптово поїхала в інше місто.

— Павло, мені вже стає неспокійно — казала Софія, сидячи в орендованій кімнатці, де вони тулилися серед коробок.

— Не хвилюйся, кохана, я сьогодні поїду туди і серйозно поговорю. Вона ж доросла людина, має розуміти — заспокоював її чоловік.

Коли Павло приїхав до їхньої нової квартири, він відчув запах смаженої цибулі ще в під’їзді. Відчинивши двері власним ключем, він побачив картину, яка його приголомшила. У вітальні, де вже мали стояти меблі для дитячої, пані Ганна спокійно дивилася телевізор, розклавши на столі свої численні серветки та вазони з квітами.

— Ой, Павлику, а чого ж ти не попередив, що прийдеш? Я б хоч пиріжків напекла — лагідно промовила жінка, навіть не підводячись з крісла.

— Пані Ганно, минуло вже півтора місяця. Ми домовлялися про два тижні. Моїй дружині скоро народжувати, нам потрібно робити ремонт — стримано почав Павло.

— Ой, та який там ремонт? Стіни чисті, підлога блищить. Живіть разом зі мною, місця ж багато. Я вам і з дитинкою допоможу, досвід маю великий — запропонувала вона.

Павло відмовився від такої пропозиції, наголосивши, що вони купували квартиру для своєї родини, а не для спільного проживання зі сторонньою людиною. Жінка зітхнула, пообіцяла виїхати до кінця тижня, але ситуація не змінилася.

Народилася Марійка. Софія повернулася з пологового будинку не у власну квартиру, а знову в орендоване приміщення, яке ставало все тіснішим. Тепер кожен день перетворювався на випробування. Павло намагався діяти законним шляхом, але пані Ганна виявилася хитрою. Вона прописала там свого племінника, який був у від’їзді, і це створювало додаткові юридичні труднощі.

Одного дня Софія не витримала. Взявши маленьку доньку на руки, вона поїхала за адресою їхнього майна. Вона сподівалася, що вигляд немовляти розчулить колишню власницю.

— Відчиніть, пані Ганно, це Софія — постукала вона у двері.

Жінка відчинила, але в дім не пустила, лише виглядала з-за дверей.

— Софійко, дитинко, я так рада тебе бачити. Але зараз не найкращий час. Я трохи почуваюся недобре, боюся вашу красуню заразити простою застудою — швидко протараторила вона.

— Ми дали вам гроші. Ми власники цієї оселі. Чому ви продовжуєте тут жити? — ледь стримуючи сльози, запитала Софія.

— Ну куди ж я піду на старості років? Там, де я хотіла жити, зараз ремонт. Ви ж не виставите літню жінку на вулицю? — з докором відповіла Ганна.

Минали місяці. Марійка почала повзати, потім робити перші кроки. Кожного разу, коли Павло намагався змінити замки, Ганна викликала поліцію або починала так голосно кричати про допомогу, що сусіди, які знали її роками, ставали на її бік, не знаючи правди про продаж.

— Це моя квартира, я тут тридцять років прожила! — кричала вона на весь під’їзд, коли Павло прийшов з майстром.

— Жінко, ось документи про право власності! Ви отримали повну суму! — намагався пояснити він сусідам.

Але сусіди лише хитали головами. Для них вона була доброю сусідкою, яка завжди пригощала дітей цукерками, а Павло — якимось суворим молодиком, що хоче вигнати стареньку.

Ситуація зайшла в глухий кут. Гроші на оренду закінчувалися, адже Павло працював сам, поки Софія була в декреті. Вони почали думати про суд, але юристи попереджали, що такі справи можуть тривати роками, а жити десь потрібно вже зараз.

Одного вечора до Павла зателефонував чоловік, який представився сином Ганни, Олегом. Павло сподівався, що нарешті знайдеться розсудлива людина.

— Доброго вечора, Олеже. Можливо, ви допоможете переконати вашу матір переїхати? Ми вже рік не можемо потрапити у власне житло — з надією сказав Павло.

— Знаєте, Павле, мама дуже прив’язана до того місця. Ми вирішили, що найкращим варіантом буде, якщо ви просто почекаєте ще трохи. Або ми можемо викупити квартиру назад, але за ціною, трохи нижчою, ніж ви платили, бо ринок зараз змінився — спокійно відповів голос у слухавці.

Павло зрозумів, що це була заздалегідь спланована схема. Вони сподівалися виснажити молоду родину морально та фінансово, щоб повернути нерухомість за безцінь.

Софія сиділа на підлозі серед іграшок Марійки і плакала. Їй було шкода не стільки грошей, скільки втраченого часу та зруйнованих мрій про перший день народження доньки у власній вітальні.

— Ми не здамося, Софійко. Я знайду спосіб — твердо сказав Павло, обіймаючи дружину.

Він почав збирати докази: квитанції про оплату комунальних послуг, які він продовжував сплачувати, щоб не було боргів, записи розмов, свідчення ріелтора. Виявилося, що пані Ганна вже робила подібне раніше в іншому місті, але тоді справу вдалося зам’яти.

Павло вирішив діяти нестандартно. Він дізнався, що Ганна дуже боїться публічності та думки своєї релігійної громади. Він прийшов на одне з їхніх зібрань і спокійно, без агресії, розповів історію про те, як молода родина з маленькою дитиною не може заїхати в дім, за який вони віддали всі свої заощадження.

— Ми просто хочемо жити у себе вдома — завершив він свою розповідь перед присутніми.

Наступного дня до квартири прийшли представники громади разом із пастором. Вони хотіли поговорити з Ганною. Побачивши таку делегацію, жінка вперше втратила свою впевненість.

— Ганно, чи правда те, що каже цей юнак? — запитав пастор.

— Ну, я просто не встигла… мені важко… — почала вона звичну пісню.

— Ви отримали гроші. У вас є інше житло. Чинити так — велика помилка перед людьми і совістю — суворо сказав пастор.

Під тиском людей, чиєю думкою вона дорожила, Ганна нарешті почала збирати речі. Це зайняло ще тиждень, протягом якого Павло буквально не відходив від дверей, щоб знову не виникло нових перешкод.

Коли останню валізу винесли, і Павло нарешті повернув ключ у замку, за яким більше не було сторонньої людини, він відчув неймовірне полегшення. У квартирі пахло чужим життям, але це було вже неважливо. Головне, що вони були вдома.

Софія зайшла до кімнати, де вже сонячне проміння падало на стару підлогу.

— Ми впоралися, Павле — прошепотіла вона, притискаючи до себе Марійку.

— Так, але тепер нам доведеться багато працювати, щоб перетворити це місце на справді наш дім — посміхнувся він.

Попереду був довгий ремонт, суди за повернення коштів, витрачених на оренду через затримку, та відновлення душевного спокою. Проте вони винесли важливий урок: доброта не має бути беззахисною, а довіру завжди треба підкріплювати чіткими юридичними угодами. Тепер, коли Марійка грається у власній кімнаті, вони знають ціну кожному квадратному метру свого щастя.

Ця історія змушує замислитися над тим, як часто ми довіряємо людям, спираючись лише на їхній поважний вік чи приємний вигляд. Але іноді за маскою доброзичливості ховаються зовсім інші наміри.

А як би ви вчинили на місці Павла та Софії в такій складній ситуації? Чи доводилося вам стикатися з подібною несправедливістю при купівлі нерухомості?

Поставте свою вподобайку під цим дописом та напишіть свою думку в коментарях, адже це дуже важливо для того, щоб якомога більше людей дізналися про такі ситуації та були обережними. Ваша активність допомагає нам розповідати правдиві історії!