Перебивалися ми з копійки на копійку. А тут 4 місяці тому мені надійшов лист з Америки. Не стало моєї тітки, таткової сестри. Вона мене дуже любила, а своїх дітей вона не мала. Тому весь спадок дістався мені.

Але мої родичі вважали, що від мене не зменшиться, якщо я з усіма поділюся у такий складний час. І тут я вирішила їм дещо нагадати.

Для розуміння ситуації хочу трохи розповісти про минуле. Ми з чоловіком жили звичайним життям. Виховували доньку, жили в іпотечній квартирі, виплачували автокредит. Нам було тяжко, але родичі нас не підтримували. Вони навіть не намагалися зрозуміти, як ми виживаємо.

Мама з дядьком тільки відмахувалися, коли я скаржилася на відсутність грошей. Мене дорікали, що я надто багато витрачаю на одяг, що я модно одягаюсь. Насправді я просто доношувала одяг за сестрою чоловіка. Витрачатися на обновки у нас не було можливостей. А зізнатися своїм родичам, що ходжу в чужих обносках, я не могла. Тому вони регулярно просили грошей і дуже ображалися, коли я відмовляла.

Потім чоловік отримав підвищення і збільшення зарплати в кілька тисяч, але родичі, напевно, подумали, що ми взагалі казково розбагатіли. Коли захворів дядько, гроші на лікування знову-таки почали просити, а точніше вимагати, у мене.

Я показала їм порожній холодильник та платіжки, у яких значилися борги за комуналку. Але мене ніби й не збиралися слухати. Звинуватили у скупості та пообіцяли, що якщо я не допомагаю, то й вони мені нічим допомагати не стануть.

Дядько вилікувався і без моєї допомоги, але стосунки з родичами зіпсувалися. У гості нас запрошувати перестали, з дитиною допомагати відмовлялися. Найприкріше, що життям моєї доньки рідні взагалі перестали цікавитися. Але хіба дитина може бути в чомусь винна?

Півроку тому чоловік повернувся пізно ввечері з роботи і зізнався, що давно знайшов іншу жінку, яка вже чекає на нього дитину. Я більше не могла залишатися у тій квартирі. Але мати приймати мене з дитиною відмовилася. Сказала, що в її будинку для мене більше місця немає. Умовляти було марно.

Я винайняла кімнату в гуртожитку, перевезла речі, спробувала хоч якось налагодити свій побут. Грошей не вистачало, а про аліменти поки що можна було лише мріяти. Це були найважчі місяці у моєму житті. І тут цей лист. Ну а тут і все в Україні почалося.

Містечко у нас невелике, тому новини поширюються швидко. Скоро мої дорогоцінні родичі згадали про моє існування і швидко з’ясували, де я живу. Усі як один хотіли одного – грошей. У всіх труднощі з роботою, хтось навіть житло втратив, хтось переїхав кудись. Адже ми ж сім’я, а отже, я просто зобов’язана з усіма поділитися.

Особливо наполегливими очікувано виявилися дядько та мати.

Але я твердо вирішила, що ці люди лише формально є моїми родичами. Їм було начхати свого часуна мої біди. Вони не турбувалися, як я живу після розлучення, що їсть моя дитина і чи ми живі взагалі.

Тому ділитися ні з ким я не маю наміру. І взагалі планую виїхати подалі звідси, щоби розпочати нове життя.

Щоб подарувати щасливе дитинство моїй дитині.

Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.

Фото ілюстративне, Ibilingua.com.