Перший час я мирилася з тим, яку віллу для нас збудував чоловік. Але сили мене покинули після того, як Вадим в наш дім почав запрошувати своїх бізнес партнерів. В ті дні я не мала права й вгору глянути. Я літала по тих кімнатах, як старий віник. Потрібно було і постіль змінювати, а перед тим попрасувати, і рушники випрати, а найголовніше, нагодувати цю “отару”, як я в голові їх називала. Одного дня я таки здалася.

– Ти серйозно, Вадиме? Кому потрібен цей замок? – я ледве стримувала емоції, дивлячись на величезну будівлю.

– Лесю, це ж наш дім мрії, – гордо відповів чоловік. – Уяви, як тут буде затишно!

Затишно? Величезний двоповерховий будинок із десятками кімнат і такою ж кількістю вікон, які треба мити, викликав у мене паніку. Мені завжди хотілося маленького будинку з квітником, а не ось цього… “палацу”. Але для Вадима це був символ нашого успіху, його особиста мрія.

– А хто, на твою думку, буде це все прибирати? Чи ти вирішив найняти прислугу?

– Лесю, ти ж знаєш, що я багато працюю, – Вадим підняв брови, ніби виправдовуючись. – Але я впевнений, що ми впораємося.

Мене ця відповідь не переконала. Я добре знала, що це означає – “я впораюся”. Як і завжди.

Познайомилися ми, як у кіно: я працювала в банку, а Вадим прийшов оформляти документи для свого бізнесу. Він вразив мене своєю впевненістю.

– Ви чудово справляєтесь, – сказав він, спостерігаючи, як я заповнюю форми.

– Дякую, це просто моя робота.

– А от з кавою справитеся? Може, вип’ємо разом?

Його наполегливість була такою, що я погодилася. Згодом ми почали зустрічатися, а через рік стали чоловіком і дружиною. У той час я працювала на звичайній посаді, але з непоганою зарплатою, Вадим же розвивав свій бізнес. Ми переїхали в невеличку орендовану квартиру, і я була щаслива. Тоді ще не знала, що його мрії про “ідеальний дім” перетворяться на мою реальність.

– Лесю, ти не уявляєш, що я придумав! – якось сказав Вадим під час вечері. – Ми будуємо власний будинок. І не якийсь там будиночок, а справжній сучасний особняк.

Я мовчки дивилася на нього. Усі мої спроби пояснити, що хочу щось простіше й затишніше, натикалися на його аргументи про “сучасні тенденції” та “унікальні рішення”. Будівництво тривало майже два роки. За цей час я працювала, економила, допомагала як могла. У певний момент мене відправили у відрядження за кордон на півтора року. Спочатку я вагалася, але Вадим переконав:

– Це ж чудова можливість! Більше заробимо, швидше завершимо будівництво. І не хвилюйся, я все візьму на себе.

Коли я повернулася, будинок вже стояв. І тоді я зрозуміла, що це – не наш дім. Це була мрія Вадима, але не моя.

Перший місяць я сприймала все як випробування. Пилососити величезну площу, мити нескінченну кількість вікон, готувати їжу, піклуватися про сад – це було майже непосильним завданням. Але найгірше почалося тоді, коли Вадим вирішив приймати у нас бізнес-партнерів. Його ідея була простою: замість оплачувати дорогі готелі, він облаштував кілька кімнат для гостей.

Кожного тижня у нас хтось ночував. А це означало:

– Змінити постільну білизну, випрати її, попрасувати.

– Приділити увагу гостям – приготувати сніданок, подбати про їхній комфорт.

– Регулярно оновлювати запаси в міні-кухнях і барах.

Я стала безкоштовною покоївкою. Щодня після роботи мені доводилося мити підлогу, прати, прасувати, прибирати. Вадим лише відмахувався:

– Ти ж вдома працюєш, це неважко.

Минуло пів року, і я зрозуміла: так далі не може тривати. Моє життя перетворилося на суцільні домашні справи. Вечори, коли ми могли б проводити час разом, витрачалися на прибирання. У вихідні я мріяла лише про сон, але гостей у нашому “готелі” це не цікавило.

– Вадиме, нам треба поговорити, – одного разу сказала я, витираючи пил у його кабінеті.

– Що таке? Ти знову невдоволена? – він поглянув на мене поверх окулярів.

– Це не дім, це пастка. Я не хочу так жити.

– Лесю, ти перебільшуєш. Усе ж прекрасно!

– Прекрасно для кого? Ти цілими днями працюєш, а я працюю вдома, навіть не маючи часу на себе. Хочеш цей замок – допомагай.

Ми посварилися. Вперше за всі роки шлюбу я відчула, що більше не можу мовчати.

Тепер я розмірковую: чи варто найняти допомогу по дому, чи наполягти на зменшенні кількості гостей? А можливо, варто подумати про те, щоб змінити спосіб життя взагалі?

Мені хотілося б почути думки інших жінок. Як ви вирішуєте подібні проблеми? Чи варто наполягати на своєму чи прийняти ситуацію, якою вона є? Розкажіть у коментарях, як ви справляєтеся зі схожими труднощами. Мені дуже потрібна ваша підтримка.