Першим про своє нездужання повідомив чоловік, за ним на кухню прибігли і дівчатка: щічки червоні, очі блищать. – Ну ось, приїхали. Яка може бути робота. Я не знаю як ви справляєтесь, а мені в такі моменти хочеться плакати. А тут ще й Ольга Олексіївна зателефонувала. – Вибачай, але приїхати та допомогти я не зможу. Але не засмучуйся, я щось придумаю. – І ви знаєте, придумала!

Діти захворіли. Чоловік теж. Я одна вистояла, але на лікарняний пішла, щоб піклуватися про рідних.

Якщо коротко: я однією рукою помішувала курячий бульйон, другою – роздавала ліки.

Свекруха зателефонувала, поспівчувала.

– Я б приїхала, допомогла, але, сама розумієш: у мене робота, до Нового року всього нічого залишилося, гроші потрібні. Не можу я зараз відгули брати, втрачу дуже багато. Ти там давай, тримайся!

– Дякую, – мало не заплакала я, зворушена її останньою фразою.

– Але я – хороша, так що допомога від мене буде. Чекай!

– Все добре, я сама.

– Треба, дитинко, треба. Все, чао, чекай дзвінків!

Яка допомога? Яких дзвінків чекати? Нічого було не ясно. Але, знаючи Ольгу Олексіївну, вона явно щось задумала, причому з розмахом. Інакше вона не вміє.

Плюсом було те, що приїжджати Ольга Олексіївна не збиралася. Вона дуже охайна людина, не хотілося червоніти перед нею за неприбрану квартиру.

В домі, після півтора тижнів стаціонару на дому, був справжній хаос. Я не встигала наводити порядок: варто було відвернутися або відволіктися на варіння чаю з малини для самої примхливої хворої людини в світі – чоловіка, як діти розсипали кошики з іграшками чи пробували свої сили в побутових справах.

Кіт мало не був випраний в пралці; квіти були политі так, що ще трохи, і ми б затопили сусідів; дворічна дочка протерла плазму ганчіркою, а чотирирічний син вирішив зварити кашу і розсипав пластівці по всій кухні.

Температура дітям ні краплі не заважала. За два дні до дзвінка свекрухи звичайним сніданком, обідом і вечерею для дорослих стали напівфабрикати: пельмені, вареники, макарони з сосисками. На каші, омлети і супчики дітям я ще якось знаходила сили.

Хвилин через сорок, точніше не скажу, після дзвінка Ольги Олексіївни мій телефон завирував мелодією, сповістивши про вхідний дзвінок.

– Добрий день! Мене звуть Катерина, я – менеджер кафе. Вам зараз зручно розмовляти?

– Вітаємо. Так, зручно. Кафе мені відомо: ми всією сім’єю часто туди ходимо. І просто так, пообідати, і всі свята там відзначаємо.

– Щовечора протягом тижня, починаючи з сьогоднішнього, до Вас буде приїжджати кур’єр з готовими гарячими вечерями. Всі страви підібрані з урахуванням віку дітей. На який час призначити доставку? Все вже оплачено.

Я ледве відповіла. І то, тільки після того, як до мене повернувся дар мови. Дівчина мило попрощалася, ще раз уточнивши час.

Не встигла я прийти в себе, як мене ощасливив ще один дзвінок. Менеджер клінінгової компанії повідомила, що доброзичливець, який побажав залишитися анонімним (а то я не здогадалася!), Оплатив три виїзних прибирання квартири. Так само було озвучено умова виїзду: залишити заявку напередодні.

Що творилося у мене на душі… Словами не передати. Я набрала Ольгу Олексіївну, щоб сказати величезне дякую. Не змогла. Мовчки заридала в слухавку.

– Ну що ти, дитинко, все добре буде. Всі дітки хворіють, тобі треба тільки почекати. Озирнутися не встигнеш, як вони по садках розбіжаться. Та що там – по садках? По своїм родинам! Ось тоді задихаєш на повну. І не розкисати там у мені, зберися, думай про майбутнє!

– Дякуємо!

– Не видумуй. Я не зробила нічого надприродного. Все, цілую, побачимося. Зовсім не під силу буде – телефонуй. Чао!

Вечері були смачні, дівчинка з клінінгу – старанна. Так, сімейство видужало. А спогади – безцінні: я не одна. Подружці розповіла, похвалилася своєю мега-крутою свекрухою.

Катя себе щипати почала: – Це все сон! Я сплю! Так не буває! Ольгу Олексіївну – у Червону книгу! Пф, в Червону книгу… Навіщо? Їй і в моєму серці непогано живеться. І так: так буває, якщо дуже-дуже сильно пощастить.

Нехай і вам щастить, дорогі мої!

Фото ілюстративне – leroymerlin

Сподобалась стаття? Поділіться з друзями на Facebook