Петро не заплатив ні копійки аліментів за останні 8 місяців, але прийшов до сина з подарунком за 3000. Артем сяяв від щастя, вважаючи мене скупою, бо я відмовила йому в новому телефоні заради оплати комунальних послуг. Одна поїздка в глухе селище змусила його побачити, куди насправді зникають гроші з його власної кишені.

Петро завжди був для нашого сина ідолом, а я залишалася лише тією, хто вимагає чистих сорочок та вчасно зроблених уроків. Петро вмів створювати свято з нічого. Він міг прийти додому пізно ввечері, принести пакет цукерок, розкидати їх по підлозі і сміятися разом із малим Артемом, поки я намагалася відтерти плями з килима. На мої зауваження син лише закочував очі. Для нього я була нудною, вічно втомленою жінкою, яка руйнує веселощі своїми правилами.

Коли ми розлучилися, Артем, якому тоді виповнилося чотирнадцять, сприйняв це як особисту зраду. Він не бачив порожніх вечорів, коли Петро не з’являвся вдома, не знав про борги, які я потайки виплачувала, щоб нас не виселили з квартири. Для сина все виглядало інакше: мати вигнала найкращого батька у світі, бо вона зла і черства.

— Ти просто хочеш усе контролювати, — кинув він мені тоді в обличчя, збираючи речі до сумки. — Тато вільна людина, а ти хочеш, щоб усі ходили по струнці.

Я мовчала. Мені хотілося розповісти, як Петро витратив гроші, відкладені на ремонт даху, на чергову безглузду ідею. Хотілося розповісти про його постійну брехню. Але я лише стояла біля вікна, спостерігаючи за дощем, що розмивав бруд на склі. Пахло вологою пилюкою і старою деревиною нашої квартири, яка раптом стала занадто великою для нас двох.

Минуло три роки. Артем жив зі мною, але кожні вихідні проводив у батька. Повертався він завжди в піднесеному настрої, з новими історіями про те, як вони ходили на риболовлю чи просто катались містом. Я бачила, як син віддаляється від мене. Він перестав ділитися своїми планами, а на мої питання про навчання відповідав короткими фразами.

— Як пройшли вихідні? — запитувала я, наливаючи йому чай.

— Нормально. Тато купив нові деталі для приставки. Ми пів ночі грали.

— А як щодо твого проєкту? Ви ж домовлялися, що він допоможе тобі з матеріалами.

— Ти як завжди. Тільки про навчання і думаєш. Тато каже, що оцінки — то не головне. Головне — бути людиною.

Я відчула, як усередині все стискається від несправедливості. Петро ніколи не перевіряв його щоденник, не знав назви школи, де навчався син, але залишався героєм. Він міг годинами розповідати Артему про свої неймовірні пригоди, про те, як він майже став успішним бізнесменом, якби не обставини і не моя прискіпливість.

Артем слухав його, затамувавши подих. Для нього ці казки були істиною. Він не помічав, що Петро вже кілька місяців не платив аліменти, посилаючись на труднощі. Я ж працювала на двох роботах, приходила додому, коли місто вже спало, і готувала їжу на наступний день, щоб син мав повноцінний обід.

Одного вечора Артем прийшов додому особливо мовчазним. Він довго порпався у своїй тарілці з кашею, не дивлячись мені в очі.

— Тато каже, що ти спеціально налаштовуєш проти нього родичів, — раптом промовив він.

— Артеме, я ні з ким про це не розмовляю. Ти ж знаєш, я цілими днями в офісі.

— Він сказав, що ти зателефонувала його сестрі Інні і наговорила зайвого. Тепер вона не хоче позичати йому гроші на нову справу.

Я поклала ложку на стіл. Звук удару металу об кераміку здався занадто гучним у тиші кухні.

— Інна сама знає свого брата. Я не маю до цього відношення.

— Звісно, ти так скажеш. Ти завжди робиш із себе святу.

Він встав і пішов у свою кімнату, гупнувши дверима. Я залишилася сидіти в сутінках. Надворі вив вітер, хитаючи гілки старої липи під вікном. Тіні на стінах здавалися химерними постатями, що насміхалися з моїх зусиль зберегти бодай якусь подобу сім’ї.

Все змінилося того літа. Петро запропонував Артему поїхати разом на два тижні в гори, у віддалене селище, де жив його давній товариш. Син був у захваті. Він збирав наплічник три дні, перевіряючи кожну дрібницю. Я ж відчувала тривогу, яку не могла пояснити. Пакувала йому ліхтарик, запасні шкарпетки, теплий светр.

— Будь обережним, Артеме. Телефонуй хоча б раз на день, — просила я перед їхнім від’їздом.

— Мамо, не починай. Ми їдемо відпочивати, а не на іспит. Тато сказав, там буде справжнє чоловіче життя. Без твоїх вічних перевірок рук перед їжею.

Вони поїхали на старій автівці Петра, яка диміла так, наче збиралася не доїхати до наступного перехрестя. Перші два дні Артем писав короткі повідомлення: Все супер, краєвиди неймовірні. На третій день зв’язок зник. Я заспокоювала себе тим, що в горах погане покриття, що вони десь на полонині. Але на п’ятий день мені зателефонувала Інна, сестра Петра.

— Олено, ти знаєш, де вони? — її голос був напруженим. — Петро не бере слухавку, а до нього додому прийшли якісь люди. Кажуть, він знову заборгував велику суму. Я боюся, що він просто кудись зник.

Холод пробіг по спині. Я знала, що маю щось зробити. Зібравшись за годину, я виїхала в той район. Дорога була важкою, розбитою вантажівками, а небо затягувало важкими хмарами. Запах хвої та вологої землі зазвичай заспокоював, але не зараз. Кожен поворот серпантину здавався небезпечним, кожна зустрічна машина викликала підозру.

Я знайшла те селище вже ввечері. Це був глухий кут цивілізації. Старий дерев’яний будинок на околиці виглядав покинутим. Паркан похилився, трава на подвір’ї була вище колін. Підійшовши до хвіртки, я почула голоси. Вони лунали з відкритого вікна, звідки тягнуло сирістю та цвіллю.

— Тату, нам треба щось поїсти. Хліб закінчився ще вчора. Консерви теж. Я хочу їсти, — голос Артема звучав глухо і зовсім не так весело, як зазвичай.

— Потерпи, малий. Завтра поїдемо в центр, там щось купимо. Зараз грошей немає, картку заблокували. Мабуть, знову твоя мати щось нахімічила через суд, — відповів Петро. Його тон був байдужим, наче йшлося про дрібницю.

— Мама тут ні до чого! Ти обіцяв, що ми будемо ходити на річку, що будуть розваги. А ми просто сидимо тут у пилюці вже третій день, і ти тільки спиш або говориш по телефону з якимись людьми пошепки. Чому ти їм брешеш, що ми в місті? Чому ми не їдемо додому?

— Не лізь не в свої справи. Іди краще води принеси з колодязя. Досить скиглити, ти ж чоловік.

Я увійшла в двір. Артем вийшов на ґанок із порожнім відром. Його колись біла футболка була брудною, під очима залягли темні тіні, волосся збилося в ковтуни. Побачивши мене, він на мить завмер, упустивши відро. Воно покотилося по камінню з неприємним брязкотом.

— Мамо? Що ти тут робиш? — тихо запитав він, і в його голосі я вперше за три роки почула не роздратування, а надію.

— Приїхала за тобою. Збирайся. Швидко.

З будинку вийшов Петро. Він виглядав жахливо: неголений, у зім’ятому одязі, очі бігали з боку в бік. Побачивши мене, він спробував розіграти звичну виставу, розправив плечі.

— Олено, яка зустріч! А ми тут якраз збиралися вогнище розводити, справжню юшку варити. Що за поспіх? Ти як завжди все псуєш.

— Досить, Петре. Інна дзвонила. Твої кредитори вже під її дверима, а не під твоїми, бо ти втік. Ти знову сховався і прикрився сином? Ти привіз дитину в цю глушину, щоб тебе не знайшли?

Петро відмахнувся, зробивши крок до мене.

— Ти вічно все перебільшуєш, робиш із мухи слона. Це просто тимчасові труднощі. Ми з Артемом чудово проводимо час, дихаємо свіжим повітрям. Це корисніше за твої підручники. Правда, сину?

Артем мовчав. Він дивився на батька так, ніби бачив його вперше без тієї яскравої обгортки, яку Петро майстерно створював роками. У цьому погляді не було колишнього захоплення. Було щось інше — гірке усвідомлення того, що його використали.

— Тату, ти сказав, що машина зламалася, тому ми не їдемо додому, — нарешті промовив Артем, голос його здригнувся. — Але я бачив учора ввечері, як ти ховав ключі під сидіння. Ти просто боїшся повертатися. Ти сидиш тут, бо ти злякався.

— Ти ще малий, щоб давати мені поради або звинувачувати в чомусь, — грубо відрізав Петро, і в його голосі прорізалася злість. — Зайди в хату і не ганьби мене перед матір’ю.

— Ні, він поїде зі мною, — я зробила крок вперед, заступаючи сина. — Артеме, бери речі. Я чекаю в машині за хвірткою.

Син розвернувся і пішов до будинку. Ми залишилися з Петром наодинці в цих сутінках, що ставали все густішими. Повітря стало важким, пахло наближенням великої грози. Здалеку долинав гуркіт грому, наче попередження.

— Ти завжди руйнувала мій образ у його очах, — процідив Петро, підходячи ближче. Його дихання було важким. — Ти зробила так, щоб він мене не поважав. Ти задоволена?

— Ти сам це зробив, Петре. Своїми руками. Ти просто не зміг бути для нього кимось більшим, ніж аніматором на вихідні. Батьківство — це не тільки ігри та обіцянки. Це відповідальність, якої ти завжди боявся як вогню. Ти думав, що можна все життя тікати від обов’язків, і син ніколи не помітить, що ти порожній усередині.

— Я давав йому те, чого ти не могла! — вигукнув він. — Я давав йому свободу!

— Ти давав йому брехню, — спокійно відповіла я. — А свобода без опори — це просто безлад.

Артем вийшов із наплічником. Він не дивився на батька, не озирався на будинок, який на кілька днів став для нього пасткою. Він швидко пройшов повз нас до моєї машини. Я бачила, як він згорбився, наче на плечах у нього був не легкий рюкзак, а важка ноша.

Ми сіли в машину, і я відчула, як його руки тремтять, коли він намагався пристебнути пасок безпеки. Метал клацав об метал, але Артем ніяк не міг поцілити в роз’єм. Я допомогла йому, на мить торкнувшись його пальців. Вони були крижаними, попри тепле повітря.

Дорога назад була мовчазною і дуже довгою. Я не хотіла нічого запитувати. Знала, що зараз кожне моє слово може бути сприйняте як спроба довести свою правоту. А мені не потрібна була така перемога. Я хотіла лише, щоб мій син був у безпеці. Коли ми вже під’їжджали до міста, і вогні ліхтарів почали миготіти в салоні, Артем раптом заговорив. Його голос був тихим, ледь чутним за шумом двигуна.

— Він весь час говорив по телефону, мамо. Про якісь відсотки, про те, що віддасть усе пізніше. А коли я запитав, чому він не дзвонить тобі, він сказав, що ти заборонила нам спілкуватися, поки ми в горах. Що ти поставила якусь програму на мій телефон.

— Ти ж знаєш, що я цього не робила.

— Тепер знаю. А ще я бачив, як він забирав гроші з мого гаманця. Ті, що ти мені дала на дорогу. Він думав, я сплю, але я все бачив через шпарину в дверях. Він просто взяв їх і сховав у свою кишеню.

Я стиснула кермо так міцно, що побіліли кісточки пальців.

— Мені шкода, що тобі довелося це побачити, Артеме.

— А мені шкода, що я тобі не вірив стільки років. Я думав, ти зла. Що ти хочеш зробити мені гірше, забираючи мене від нього. А виявилося, що ти просто тримала весь наш світ, поки він його руйнував. Він не герой, мамо. Він просто людина, яка не вміє тримати слово.

Ми повернулися додому. Наступні тижні були дуже важкими для обох. Артем став замкнутим, але тепер це була не та колишня ворожість, а глибока внутрішня робота, переосмислення всього життя. Він почав більше допомагати по дому: сам мив посуд, виносив сміття, без нагадувань сідав за навчання. Він став уважнішим до дрібниць, на які раніше ніколи не звертав уваги.

На дзвінки батька він більше не відповідав. Телефон Петра дзвонив часто перші кілька днів, потім все рідше. Зрештою, настав повний штиль. Петро знайшов собі іншу аудиторію для своїх казок.

Одного разу я зайшла до Артема в кімнату і побачила, як він сидить біля комп’ютера і видаляє спільні фотографії з батьком. Один за одним зникали кадри: риболовля, де вони обоє посміхаються, поїздка на атракціони, святкування дня народження.

— Не обов’язково все видаляти, Артеме. Це твоє минуле. Він все одно твій батько, яким би він не був, — тихо сказала я, сідаючи на край ліжка.

— Він просто людина, мамо. Яка не вміє любити нікого, крім своїх ілюзій. Я не хочу більше жити в цих картинках. Вони несправжні. Тепер я бачу, що за кожною такою посмішкою стояла твоя втома або чиясь невиплачена зарплата.

Я дивилася на свого сина і бачила, як він подорослішав за ці кілька днів більше, ніж за всі попередні роки разом узяті. Але в його очах зникла та дитяча наївна іскра, яка робила його колись безтурботним. Його погляд став серйозним, дорослим, трохи втомленим. Чи була ця правда варта тієї порожнечі, що тепер оселилася в його серці?

Минали місяці. Петро більше не з’являвся в нашому житті. Він знайшов нову жінку в іншому місті, у якої, за короткими повідомленнями від Інни, тепер жив за її рахунок. Артем успішно закінчив школу і вступив до університету на бюджет. Ми часто розмовляли вечорами на нашій маленькій кухні, заставленій старими речами, які все ще пам’ятали кращі часи. Ми пили трав’яний чай, і в повітрі пахло м’ятою та спокоєм. Здавалося, все налагодилося, життя увійшло в спокійне русло.

Проте іноді я помічала, як він застигає біля вікна, коли повз будинок проїжджає стара срібляста автівка, схожа на ту, що була у Петра. Він нічого не говорив, але я бачила, як напружуються його плечі.

Якось увечері, коли ми разом лагодили старий торшер, він раптом запитав:

— Мамо, а ти знала, що він такий, ще до того, як я народився? Коли ви тільки познайомилися?

— Знала, що він легковажний. Але я була молода і вірила, що моя любов зможе його змінити. Що коли з’явишся ти, він стане іншим. Що відповідальність за сина зробить із нього справжню людину.

— Люди не змінюються через інших, так? Тільки якщо самі захочуть.

Я не знала, що відповісти. Я дивилася на тепле світло лампи, яке ми щойно повернули до життя, і думала про те, скільки ще таких болючих питань виникне в його голові.

— Мабуть, ти правий, сину. Але ми маємо право обирати, кого залишати в нашому житті, а кого — відпускати заради власного спокою.

Ми часто шукаємо ідолів там, де їх немає, і звинувачуємо тих, хто насправді нас оберігає від гіркої правди. Ми готові вірити в красиву брехню, бо вона легка і приємна, і ненавидіти сувору реальність, бо вона вимагає зусиль. Але чи завжди правда приносить довгоочікуване полегшення, чи вона просто залишає після себе пустку, яку нічим заповнити?

Чи правильно я вчинила, що поїхала туди і відкрила йому очі? Можливо, варто було дати йому ще трохи часу побути дитиною, яка вірить у свого супергероя, попри все? Як би ви вчинили на моєму місці — продовжували б захищати дитину від розчарування в батькові чи дозволили б їй побачити все своїми очами, навіть якщо це назавжди змінить її ставлення до світу?