Під’їжджаю я на своїй автівці до воріт дачі, а поміж штахети на мене Надія Павлівна єхидно зиркає. Знає, що нашкодила, але така вона людина, що хоче, щоб всі їй “кланялись” в селі. Ну бувають такі люди, що поробиш. – Добро дня, сусідонько! – Доброго, чого ж не доброго, Степане, – заспівала, перш ніш “накинутись”. Добре, все ж, що мій план спрацював!
***
Що не кажіть, але люблю я свою дачку. В теплу пору року всі вихідні там проводжу.
Надія Павлівна – вельми погана особа і за сумісництвом наша сусідка по дачі. Її фазенда знаходиться через дорогу від моєї, мешкає вона там постійно, тому я маю щастя споглядати її неосяжний стан і результати сварливого характеру кожен раз, коли вибираюся на свою ділянку.
Лається вона з усіма. Заводить якісь дачні інтриги постійно. Тільки через неї позбулися свого поста три останніх голови. І, як я розумію, найближчим часом злетить наступний.
Що найцікавіше – всі вони, спочатку, її ставленики. Але потім Надію Павлівну починає клинити, і вона затіває чергову революцію в крихітних масштабах.
Енергії у сусідки багато. Але на свою ділянку вона її витрачати не бажає. Тому під її парканом – зарості ожини, якесь сміття, дрова, купи щебеню та тирси. Загалом, машину поставити нікуди.
І змушена вона паркувати свого залізного коня на метрів п’ятдесят нижче по вулиці, де є невеликий пустир. Звичайно, це незручно. Тим більше, вночі, коли що хочеш може трапитися.
Територія біля мого паркану теж була довго в аналогічному стані. Але недавно я виділив час, прибрав зайву рослинність, залив невелику бетонну площадку, де тепер можу ставити свій автомобіль.
І ось тиждень тому приїжджаю я на дачу. І що бачу? Іржаву Волгу Надії Павлівни на зробленому мною майданчику!
Звичайно, що мені це не сподобалося. І я пішов до сусідки, щоб розрулити ситуацію. Побачивши мене, вона з милою посмішкою на своєму обличчі підійшла до паркану.
– Вибачаюся, мадам! Але чи не заберете ви свого прекрасного залізного коня, в інше місце? Наприклад, на свою сторону дороги, в ці прекрасні зарості ожини?
– Ой, Степане, а чи не відправитися вам по стежині, що йде через городи? Дорога між ділянками і територія за парканами – загальна. Де хочу, там і паркуюся. А у вас ніженьки ще молоді. Можете свій транспорт поставити і там, внизу.
Приблизно в такому руслі велася наша світська бесіда. Я зрозумів, що розмовами її не переконати. Підняв капелюха, вона змахнула віялом. І ми розійшлися зустрічними курсами. Я відправився до себе, вона, з видом переможниці – до гусей.
Хочу відзначити, що наші ділянки розташовані в кінці вулиці. Далі – тупик. Я не довго виношував план відплати. Підігнав своє авто ближче до ділянки. Закрив його, взяв намет, вудку. І відправився на риболовлю. Сусідка, побачивши мене, єхидно поцікавилася:
– Куди це ви, Степане, так раненько зібралися?
– Скористаюся вашою порадою, сусідонько, відправлюся подихати свіжим повітрям. Хочу з природою наодинці побути.
І побажавши їй доброго здоров’ячка, швидко пішов. Повернувся через два дні. Рибки наловив, комарів – підгодував. Незрівнянна Надія Павлівна очікувала мене біля хвіртки, сидячи на лавочці. Побачивши мене, побігла в будинок, потім назад до паркану. Дивиться, як я йду, визирає.
Підходжу:
– Як ваше нічого?
– Прошу, прибери свою автівку. Я ж виїхати нікуди не могла. Довелося в магазин тягнутися на рейсовому автобусі. А до нього кілометр через поле йти в саму спеку. А мені завтра на роботу треба.
– А куди ж я її переставлю?
– А на свою площадочку. Обіцяю, більше займати її не буду!
Ось таким чином я відвоював місце для стоянки свого автомобіля. Біля власної ділянки. А сусідка зрозуміла, свою неправоту. І змусила чоловіка свого зробити аналогічну.
Фото ілюстративне, з вільних джерел
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
