— Підпишеш до п’ятниці, Катерино. Інакше пожалкуєш, що взагалі прийшла в цю родину.

Тарас сказав це на бабусиній кухні, не знімаючи куртки. Папір із печатками лежав на столі між чашками з недопитим чаєм.

Катерина дивилася не на папір, а на старий годинник на стіні. Бабуся Софія щоранку підкручувала його ключиком, і він тікав далі, хоча господині не стало пів року тому.

— Ти чуєш, що кажеш? — спитала вона. — Це бабусина земля. Вона заповіла її мені.

— Заповіла тобі, бо ти була поруч, коли їй стало зле, — відрізав Тарас. — А нам із Мар’яною лишила квартиру в місті, де чотири кімнати розділити нікому. Це справедливо?

— Справедливо те, що вона сама вирішила.

Тарас гупнув долонею по столу, і чашки дзенькнули. Мар’яна, що сиділа біля вікна, відвела очі й почала крутити обручку на пальці.

— Нам пропонують сорок тисяч доларів, — сказав він тихіше, ніби це мало її переконати. — Сорок. За ділянку з курником і старим сараєм. Ти таких грошей за все життя не побачиш на своїй бухгалтерії.

Катерина повільно підвелася.

— Я не продаю. Ні за сорок, ні за сто. Говорити більше нема про що.

Тарас довго дивився на неї, і в його погляді було не тільки зло. Було ще щось, чого вона тоді не розгледіла. Наче він ішов по мосту, який хтось вже підпилив із того боку.

На подвір’ї вона провела їх до хвіртки. Біля паркану стояла сіра машина, а поруч чоловік у світлій куртці фотографував телефоном огорожу, дах і яблуні в саду. Побачивши Катерину, він швидко сховав телефон у кишеню.

— Це хто? — спитала вона.

— Знайомий, — кинув Тарас. — Не звертай уваги.

Він сів у машину, та перед тим ще раз глянув на сад і додав, вже без злості, майже буденно:

— Гарні яблуні. Поки що.

Бабусину ділянку Катерина любила так, як люблять людей, а не речі. Двадцять п’ять соток над маленькою річкою, біля села під Галичем, де з дитинства пахло сіном і м’ятою.

Туди їх привозили щоліта, всіх трьох. Тараса, що вічно ліз на дерева й падав. Мар’яну, що ховалася в хаті з книжками. І Катерину, найстаршу, яка допомагала бабусі на городі й слухала її розповіді про діда.

Дід, Іван Михайлович, посадив у саду три яблуні. По одній на кожного онука, в рік їхнього народження. Тарасова росла біля криниці, Мар’янина біля хвіртки, а Катеринина посеред саду, поряд зі старим горіхом, під яким стояв лавочка.

Бабуся казала, що яблуня росте так, як росте людина: спершу тягнеться вгору, потім розкидає гілки, а потім дає плоди тим, хто її доглядав.

Коли Софії Іванівни не стало, Катерина їздила на ділянку щосуботи. Косила траву, білила стовбури, прибирала в хаті. Тарас з’являвся двічі, на похорон і на сороковини. Мар’яна приїхала раз, і то лише забрати бабусині сережки з шухляди.

Катерина не тримала на них образи. Принаймні казала собі так. Але в душі лишалося щось глухе, як камінь на дні колодязя, коли вона думала, що, поки вона обкопувала грядки, брат із сестрою вже рахували гроші.

Бабусин заповіт відкрили в нотаріуса в березні. Квартира в Івано-Франківську, де бабуся жила до пенсії, відійшла Тарасові й Мар’яні порівну. Ділянка з будинком і садом дісталася Катерині.

Тоді ніхто не кричав. Просто Мар’яна, вийшовши з контори, тихо сказала:

— Вона завжди тебе любила більше.

І Катерина не знайшла, що відповісти, бо вперше за багато років побачила в очах молодшої сестри не заздрість, а дитячу образу.

Минуло два тижні. У вівторок Катерина поїхала на ділянку, як завжди, але ключ не провернувся в замку.

Вона спробувала ще раз. Потім ще. Замок був новий, блискучий, а на хвіртці висів аркуш у файлі: «Охоронювана територія. Вхід заборонено. Власник — Тарас».

Вона стояла під воротами, і ноги раптом стали ватяними. Тремтячими пальцями набрала брата.

— Ти що зробив? — спитала, коли він відповів.

— Захистив майно, — спокійно сказав Тарас. — Поки ти не вирішиш, як воно буде. Там можуть забратися чужі люди.

— Ти не власник!

— Поки що тимчасово й мій двір теж, — усміхнувся він у слухавку. — Ми ж родина. Підпиши, Катре, і всі будуть щасливі.

— Відчини мені хвіртку.

— У п’ятницю. Коли підпишеш.

Він поклав слухавку. Катерина ще довго стояла, тримаючись за холодні металеві ґрати, і дивилась крізь них на сад. Яблуні стояли тихі, з зав’язями, ніби нічого не сталося.

До неї підійшла сусідка, баба Ганя, і, зітхнувши, прошепотіла:

— Донечко, у суботу тут були люди. Привезли якусь техніку, ходили по саду. Я думала, ти знаєш.

Катерина кивнула, хоч нічого не розуміла.

Наступного дня вона зателефонувала Мар’яні. Сестра відповіла після шостого гудка.

— Мар’яно, Тарас змінив замки. Ти знала?

Довге мовчання.

— Він казав, що лише для безпеки, — відповіла нарешті Мар’яна, і голос її здригнувся. — Катю, ми не хочемо тобі зла. Але в мене іпотека, ти знаєш. Мені тиснуть із усіх боків. А ти тримаєшся за ту землю, як за пам’ять, а нам треба жити.

— Нам усім треба, — тихо сказала Катерина. — Але не так.

— Я з ним поговорю, — пообіцяла сестра. — Чесно.

Та в суботу вона не поговорила. Бо в суботу все сталося.

Катерина приїхала рано, на світанку, з думкою звернутися в сільську раду й викликати слюсаря. Ще з дороги вона почула глухий, важкий звук, схожий на далеку грозу. Потім різке, візкливе гудіння.

Вона побігла.

Хвіртка стояла нарозтіж. На подвір’ї лежали стовбури. Ті самі стовбури, що ще в п’ятницю цвіли білим цвітом. Молоді яблуні, груші, старі сливи. Горіх, під яким бабуся сиділа з прядкою, розпилений на великі круглі шматки. Тирса лежала на траві, як сніг серед літа.

Тарас стояв посеред саду, у робочих рукавицях, поряд із двома чоловіками з бензопилами. Побачивши Катерину, він навіть не змінився на обличчі.

— Не кричи, — сказав він. — Територію розчищаємо під забудову. Покупець бажає, щоб ділянка була вільна від зайвого.

— Це дід садив… — вимовила вона і не впізнала власного голосу. — Це бабусин сад. Тарасе, там була твоя яблуня.

Він трохи завагався. Вона побачила, як ворухнулися його вилиці.

— Яблуня як яблуня, — сказав він і відвернувся. — Бізнес є бізнес.

Катерина стояла серед зрубаних дерев і не плакала. Плакати вона не могла, бо всередині замість сліз було щось тверде й холодне, як лід на березі.

Вона дістала телефон і сфотографувала сад, стовбури, чоловіків, брата. Потім сіла на пеньок, колись квітучої яблуні, і довго, дуже довго дивилася на свої руки.

Вона не знала, що через хвіртку за нею спостерігає сусід.

Василь Петрович жив через дорогу, колишній електрик, пенсіонер із сивими вусами й звичкою все помічати. Минулого року в нього вкрали бензопилу з сараю, і відтоді на воротах висіла камера, спрямована на дорогу й на бабусину хвіртку.

Він підійшов до Катерини надвечір, коли двір спорожнів, і повільно сів поруч на колоду.

— Сумно, дівчино, — сказав він.

— Сумно, — повторила вона.

— Тільки ти не тримай у собі, — додав він і дістав із кишені маленьку флешку. — Це запис із моєї камери. За цілий тиждень. Хто приїздив, коли, що привозили, як міняли замок. І як пиляли теж видно. Номери машин, обличчя. Усе.

Катерина підняла на нього очі.

— Чому ви раніше не сказали?

— Я не був певен, що це не домовленість між вами, — чесно відповів Василь Петрович. — У родинних справах стороння людина лізти не любить. Але те, що я бачив сьогодні, на домовленість не схоже.

Він помовчав і додав:

— Твоя бабця мені двадцять років абрикоси носила з цього саду. Не дам, щоб їх так знищили.

Вдома Катерина переглянула запис. Там усе було, як він казав: фургон із пилами, брат у куртці, чоловіки з теками. Та ще дещо, чого вона не очікувала.

У четвер, за два дні до вирубки, на подвір’я заходив чоловік у світлій куртці, той самий, що фотографував огорожу. Вони з Тарасом довго стояли біля сараю, і Тарас передав йому якийсь конверт. Вона перемотала запис. Чоловік дістав з кишені пачку, перерахував, кивнув.

Наступного ранку вона поїхала до Наталки, подруги, що працювала секретаркою в нотаріальній конторі. Наталка вислухала й подзвонила знайомому юристові, Ігорю Богдановичу.

— Це не просто сімейна сварка, — сказав він після години розмови, переглядаючи записи. — Ваш брат отримав аванс від покупця за майно, яке йому не належить. Самовільно змінив замки. Знищив насадження. Це підстава і для звернення в поліцію, і для цивільного позову.

— Він мій брат, — тихо сказала Катерина.

— А ділянка ваша, — відповів юрист. — Це різні речі, хоч родичі часто їх плутають.

Вона не спала цілу ніч. Лежала з розплющеними очима й слухала, як у стіні дзижчить муха. Перед очима стояли дід із лопатою, бабусині руки з землею під нігтями, малий Тарас, що вішав на гілку старий ліхтарик.

Вона думала: чи не простити? Усе ж таки він мій брат. Чи не можна, як колись, просто махнути рукою, змовчати, сказати «нічого, переживемо»?

Вранці вона написала заяву.

У райвідділі молода дільнична уважно прийняла флешку, фотографії й виписку з реєстру, де Катерина вже була вказана єдиною власницею. Через тиждень Тараса викликали на допит.

Він приїхав до неї того ж вечора, без попередження. Стояв на порозі її квартири, постарілий і дратівливий, із жовтими підтьоками під очима.

— Ти подала на мене в поліцію? — спитав він, і голос його зірвався. — На рідного брата?

— Заходь, — сказала вона.

Він сів у кухні на табурет. Катерина поставила перед ним чашку і залишилась стояти, спершись на підвіконня.

— Я мав борги, Катре, — сказав він, дивлячись у чай. — Ти навіть не уявляєш яких. Я взяв гроші в людей, під відсотки, думав, одним махом закрию. Покупець дав аванс, п’ять тисяч, я їх одразу віддав. А ти все відмовляла й відмовляла.

— Чому ти не сказав мені? Я могла б допомогти. Продали б хоч частину, домовились би…

— А ти б пішла на це? — він підвів очі. — Ти й слухати не захотіла. Ти завжди така. Все правильно, все по совісті. А я в цей час тонув.

— Ти не тонув, Тарасе, — сказала вона рівно. — Ти зрізав сад, який дід садив для нас трьох. Ти не мені зашкодив, ти й собі.

Він здригнувся, ніби його вдарили, але не відповів.

— Дерева можна було не чіпати, — продовжила вона. — Я б сама підписала папери про розподіл, якби ти прийшов і чесно розповів, що тобі потрібно. Але ти вирішив, що простіше зламати, ніж поговорити.

— Бо знав, що ти відмовиш.

— Я відмовляла, бо ти не просив. Ти вимагав. А це не одне й те саме.

Тарас довго мовчав. Потім глухо промовив:

— Забери заяву. Я поверну покупцеві гроші, домовимось по-родинному.

Катерина відповіла не одразу. Вона дивилась на брата, на його втомлені руки з потертими рукавицями, які він досі стискав у кулаці, і серце її стискалося від жалості. Але розум говорив інше.

— Ні, — мовила вона. — Це не про гроші. Земля, Тарасе, це не просто те, що можна поставити на ціннику. Це місце, де нас колись любили. А ти пішов туди з пилою, як на склад.

Вона не підвищила голосу. Лише додала:

— Я не забираю заяву. Хай суд вирішує, що кому належить.

Тарас підвівся. На порозі озирнувся, наче чекав, що вона його зупинить, але вона не зупинила.

Суд тривав чотири місяці. Усі ці місяці Катерина жила між робочими звітами та папками з довідками. Ігор Богданович ретельно будував позицію: підтвердив право власності, виклав докази, залучив експерта для оцінки знищених насаджень.

У залі засідань Мар’яна сиділа з іншого боку проходу, бліда, зі стиснутими губами. Коли показали відео з камери Василя Петровича, вона раптом закрила обличчя долонями, і плечі її затремтіли.

— Я не знала, що вони все виріжуть, — сказала вона потім у коридорі, коли Катерина проходила повз. — Тарас казав, що лише прибере кущі й бур’ян. Клянусь, Кать.

— Але ти знала про аванс?

Сестра опустила голову.

— Знала.

— І про замки?

— Знала.

Катерина мовчала довго. Потім спитала тихо:

— А про яблуню біля хвіртки, твою, ти знала?

Мар’яна заплакала вголос, як дитина, і не відповіла.

Рішення суд виніс у вересні. Право власності Катерини було підтверджене. Заміну замків визнали самоуправством. Тараса зобов’язали повернути покупцеві аванс і відшкодувати вартість знищених дерев за висновком експерта: сто вісімдесят тисяч гривень, а також судові витрати. Окрема справа про пошкодження майна пішла до прокуратури, де його чекав штраф.

Мар’яна виплачувати нічого не мусила, бо в самій вирубці участі не брала. Вона просто вийшла з зали, не озираючись, і більше не писала й не дзвонила.

Тарас до Катерини теж не підійшов. Лише раз, у кінці засідання, їхні погляди зустрілися, і в його очах вона побачила не злість, а втому й щось схоже на сором, який ще не став каяттям.

Осінь прийшла рано. Катерина поїхала на ділянку в жовтневу суботу, коли над річкою стояв холодний туман, а в траві ще лежало вчорашнє сонце.

Хвіртка була старою, ключ повернувся легко, як колись. Вона зайшла в сад і довго стояла серед пеньків, на яких де-не-де лишилися тріщини від пилки.

Василь Петрович приніс їй три саджанці яблунь, загорнуті в мокру мішковину.

— Колись від ваших старих гілок прищепили, — сказав він, ніби між іншим. — Я в своєму саду тримав. Забирай. Нехай ростуть.

Вона взяла в руки тонкі пагони й нічого не змогла відповісти. Лише кивнула.

Три ямки вона викопала сама, біля криниці, біля хвіртки й посеред саду. Руки боліли, спина нила, а на долонях за годину з’явились мозолі. Вона засипала коріння землею, притоптала, полила з відра й сіла на пеньок поруч.

На гілці одного саджанця ще тримався сухий листочок. Вітер зірвав його й поніс над рядами пеньків, над мокрою травою, до річки.

Катерина дивилася йому вслід і думала про Тараса, який тепер платитиме борги, про Мар’яну, що, можливо, ніколи не пробачить, про бабусю, яка, мабуть, дивилася на все це з-за хмар і хитала головою.

Чи правильно вона вчинила? Вона не була певна. Люди в селі говорили по-різному: одні казали, що так і треба, інші, що з рідними не судяться, бо рід важливіший за землю.

Вона знала лише одне: якби вона підписала той папір, сад би зник ще раніше, а разом із ним і щось у ній самій.

Телефон дзенькнув. Повідомлення від Мар’яни, перше за три місяці: «Приїду на Різдво. Можна?»

Катерина довго дивилася на екран, поки пальці не змерзли.

Чи можна впустити в садок того, хто мовчки стояв осторонь, поки його рубали?