Коли я познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком Тарасом, він не приховував, що був одружений. У нього є донька, яка мешкає з бабусею, тобто з його мамою.
З дитиною мій коханий бачився лише кілька годин на тиждень, тож виховання повністю лягло на плечі бабусі. До речі, до зустрічі з нинішнім чоловіком я ніколи не була заміжня, і дітей у мене немає. Тому мене цілком влаштовував такий стан речей.
Я розуміла, що мій чоловік не бігатиме між двома будинками. Однак після офіційного оформлення наших стосунків свекруха раптом заявила, що ми зобов’язані взяти до себе дитину. Мовляв, дівчинка має рости у повноцінній родині.
При цьому самадитина не хоче мене сприймати всі вісім років нашого шлюбу. Та й я не хочу займатися нею, ми чужі люди.
Але свекруха продовжує наполягати на своєму. Алла Михайлівна навіть дозволяє собі розмовляти зі мною на підвищених тонах, намагаючись довести, що виховання дочки чоловіка входить до моїх обов’язків.
Цікаво, чому до матері дівчинки ніхто не ставить претензій? Вона заводить нові стосунки, роз’їжджає курортами, а дочка зовсім їй не потрібна. Але свекруху це не хвилює. Вона вже обрала мене як матір для онуки.
Виявляється, рідна мати дівчинки вийшла заміж, народила ще одну дитину. А про свою доньку від першого шлюбу вирішила забути. Те саме стосується і аліментів.
Окрім іншого, мене дуже засмучує той факт, що вся рідня на боці свекрухи. А мені хоч плач! І ніхто не поспішає обурюватись у бік рідного батька дівчинки та її мами.
Чому я маю виховувати чужу дитину? Адже ми домовилися, що цим займається свекруха. Зовсім не знаю, як правильно вчинити? Тараса я кохаю, але й так жити не згодна.
Коли я виходила заміж, ніхто мене не попереджав, що на додачу я маю стати мамою дитині чоловіка від колишньої дружини і бажання такого у мене немає. Я й своїх дітей, поки така обстановка в Україні, щиро кажучи, не хочу поки що, не те що відповідати за чужих.
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото ілюстративне, спеціально для Ibilingua.com.
