Після проведеного майстер-класу діткам, я прийшла додому без настрою. Мені було дуже жаль їх. Вони ще зовсім маленькі, а вже зазнали такого “уроку” від життя. Особливо мені припав до душі один хлопчик. – Ти не повіриш, – сказала я до чоловіка, – Артемчик так на тебе схожий, одне лице! – В той момент мій чоловік ніби остовпів. На наступний день ми поїхали туди разом.
***
У мене тихе і спокійне життя. Я давно в шлюбі, у нас троє дочок, старша вже підліток.
Працюю я на дому, я роблю ляльки ручної роботи і продаю через свій інтернет-магазин. Ляльки у мене дорогі і за ними черга, своє хобі я змогла перетворити в успішний бізнес.
Нещодавно пролунав дзвінок від подруги Тані, вона працює в агентстві свят, то в костюмі принцеси скаче, то в костюмі клоуна собачок з куль крутить.
Таня сказала, що їх попросили виступити з розважальною програмою в дитячому реалібітаційному центрі для дітей з особливими потребами, які залишилися без піклування батьків. І у неї запитали, чи може у неї є знайомі, хто може майстер класи для дітей провести, вона згадала про мене.
Проводити потрібно було це безкоштовно, але я погодилася. Чому б не зробити добру справу, не все ж вимірюється грошима. Та й час на той момент у мене вільний був – я закінчила чергове замовлення.
Коли я приїхала в центр, то мене провели в кімнату для творчості, там мене чекали дітки. Коли я туди зайшла, то просто не змогла ступити й кроку далі. В інвалідному кріслі сидів хлопчик років п’яти, від якого я не могла відвести очей. Настільки гарненький, милий, вилитий мій чоловік – я просто закохалася в цю дитину.
Після цього тиждень не могла ні про що думати, крім цього хлопчика. Вирішила поговорити з чоловіком на рахунок усиновлення – той став говорити, що я зійшла з розуму. Яке може бути усиновлення, та ще й не здорову дитину. Після цього ще два дні ми не розмовляли.
Я збиралася виходити з дому, чоловік запитав куди я зібралася:
– Я Артема поїхала провідати.
– Кого?
– У того хлопчика ім’я Артем. А прізвище…
Чоловік тут же зібрався зі мною, сказав, що хоче подивиться на хлопчика, раз для мене це так важливо. Я раділа, як дитина… вірила, що його сеpце розтане.
Після центру чоловік поїхав і повернувся додому злегка “веселий”. Потім я стала вимагати пояснити мені… і він пояснив.
Виявляється у нього давно була коханка з таким прізвищем, як у хлопчика. Зустрілися і розійшлися. А коли я сказала прізвище хлопчика, то у нього щось клацнулo. Прізвище то дуже рідкісне, вирішив подивитися на пацана – він і правда його копія. У той же день знайшов його маму, та зізналася, що привела на світ від нього дитину, але дитина була хвора і вона відмовилася від неї.
Чоловік мене запевняв, що він тільки з нею мені зраджував і більше ніколи, стояв на колінах і плакав – просив забрати хлопчика. Я подивилася на чоловіка і сказала:
– Ти думаєш, що якщо я його хотіла забрати тоді, то зараз щось змінилося? Тепер я його ще більше хочу забрати – це брат наших дочок.
Далі нас чекало стільки труднощів, що я часом вила від втоми. Забрати хлопчика була не найбільша проблема, а ось пояснити дітям все – в рази складніше. А потім курси реабілітації, лікування операція і багато-багато боротьби, щоб мій хлопчик встав на ніжки і пішов сам.
На чоловіка було багато образи, але зараз наші відносини змінилися. Минуло вже 9 років. Ми немов почали все спочатку, і зараз коли я дивлюся на сина, який ганяє у футбол, катається на велосипеді, а перед школою цілує мене і каже: “До вечора, мамуля!”, То розумію, що все було зроблено на краще… навіть ця помилка чоловіка.
Несповідимі шляхи Господні!
Фото ілюстративне, з вільних джерел
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
