Як це важко постійно бути під контролем зовсім чужої тобі людини.
З чоловіком ми вже десять років, як у шлюбі. Так склалась моя доля, що я пішла у невістки. Моя свекруха дуже строга жіночка, виховала трьох синів і звикла все тримати під своїм контролем.
Майже все життя вона диктує мені, як жити, що маю робити, коли маю вставати, буває і таке, що я не даюся та в більшості випадків легше послухатись, а ніж потім переживати ті “бурі” в хаті.
Чоловік мій постійно на роботі, про наші “бурі” і слухати не хоче, говорить мені: “Ви жінки, знаходьте компроміс одна з одною, а я вдома займаюсь вихованням синочків.”
Через рік після весілля я народила старшого сина, не встигла я вийти із декретної відпустки, як через трохи у нас народився другий синочок.
Вже коли синочки мої трохи підросли, я щаслива була, що можу піти на роботу, адже зміниться моє коло оточення, та й відчуття таке в мене було, наче я не відчувала себе особистістю.
Свекруха погодилась допомагати мені з хлопцями, я спокійна і щаслива їздила на роботу.
Одного разу після роботи я зустріла свою однокурсницю, ми з нею пішли в кафе на каву, та й не помітили, як годинка часу пролетіла, по дорозі я ще забігла в супермаркет, щоб купити щось смачненького до чаю, вже сіла в свій транспорт, аж тут дзвінок від свекрухи, де я “лажу”, яка вже година.
Я намагалась тихенько все пояснити, та вона вигукувала так, що було чутно тим, хто сидів поруч. Я горіла вся зі сорому. Додому приїхала з поганим настроєм.
Та після цього випадку ставало все гірше і гірше. Я ще не встигла вийти з роботи, як контрольний дзвінок: “Ти де?”, за трошки знову: “Ти вже їдеш?”, – і так кожен раз. Я вже просто не витримую з цією жінкою.
Я наче залежна від неї, життя стає нестерпним і як цю жінку просити, щоб дала мені трохи самій вирішувати як жити?
Як їй пояснити маю, що я доросла людина і краще знаю що і коли мені робити?
Автор – Успішна Емма
Текс підготовлено на основі реальної історії. Фото лише для ілюстрації. Імена змінено.
У вас є подібний досвід? Довірте нам свою історію!
Передрук заборонено!
Недавні записи
- На кухні, обійнявши голову, сидів Борис, а над ним заводила мама. Виявляється, Анна, дружина брата, подала на розлучення. – Я в одних шкарпетках від неї пішов. Ні на що не претендую, а вона ще хоче на аліменти мене подавати? – А що такого ти купив, може цю квартиру? Чи хоча б ремонт зробив? – І тут включилася мама. – Як, Лідо, ти язика прикуси! А утюг разом з дошкою хто купляв? – Ви б ще набір з горняток згадали, який зі свого серванту витягнули і невістці передарували
- Коли я злягла з температурою, то запитала по телефону у зятя, чи може він купити мені трохи їжі та піти в аптеку. Він це зробив. Мені здається, він був дуже щасливий мені допомогти. Але вже ввечері Анна зателефонувала і сказала, як я смію її чоловіка використовувати в своїх цілях. Вона навіть не запитала, як я себе почуваю, чи чи потрібно мені ще щось. Я відчуваю від неї великий холод. Та незважаючи ні на що, я повинна мовчати, бо інакше Анна заборонить мені бачитися з онуками
- Під час розмови з донькою про майбутніх онуків, я почула те, чого найбільше боялася. Вероніка сказала, що не хоче мати дітей, мовляв, від них немає жодної користі і взагалі, я можу про це забути, адже нова посада доньки передбачає, що дітей в неї не буде ще років зо три. Не знаю, що робити. Як пояснити дорослій доньці, що діти це чудово? Я відчуваю себе трохи винною у всій цій ситуації. Моє минуле життя сильно вплинуло на дочку
- Через халатність лікарів наша донечка відправилась на небо. Одному Богу відомо, що творилося в моїй душі. Не обійшлось і без допомоги спеціалістів. Незважаючи на те, що суспільство наполягало перегорнути сторінку і спробувати ще раз, я слухала своє серце. Діток в нас з Антоном так і не має. І все б нічого, якби не ця переселенка з трьома дітьми, за якими вона зовсім не дивиться. Одного разу я була з ними на майданчику. Олежик забруднив сорочку, а я хотіла йому допомогти
- Як тільки мами не стало, ми почали сперечатися з братом і сестрами, а всіх нас четверо, за спадщину. “З чого ти взяла, що цей перстень має належати тобі? Мама нераз говорила, що він мій!” “А ти думаєш, чого Андрій так до мами в останні дні приїжджав?” І це ще діло не дійшло до нерухомості. Колись, наша дружня сім’я, переросла у велику “бурю”. Все це тривало до того часу, поки не сталося найгірше – не стало нашої сестри Марти. На прощальній церемонії нас ніби осінило