iBilingua

Я не могла цього передбачити, коли виходила за нього заміж. Але що ж пішло не так?

Мені тоді було 26, час минав швидко, мені вже багато хто натякав, що немає часу тягнути з заміжжям. Тим більше я жила у селі, де всі про всіх знали. Не раз сусідка – цікава Варвара, надокучала своїми допитами. Коли ж то в мене буде весілля?

Але щось ніхто і не кликав мене заміж.

І десь в цей час я познайомилася з Антоном, він був мені як спасіння. Дуже хороший хлопець, до чарки не заглядав, інших поганих звичок не мав, до церкви ходив.

Як минуло 2 місяці від знайомства, я почала натякати про весілля, та і Антон був не проти.

Оскільки в нас не було достатньо грошей, ми просто розписалися і зробили невеличке застілля.

І почали жити в його маленькій квартирі, яка дісталася у спадок. Я доволі швидко ощасливила Антона цікавим станом, і в нас народилися двійнята.

Грошей зовсім не вистачало.

Як виявилося мій чоловік не сильно був охочий до заробітку грошей важким шляхом. Він звик перебиватися нечастими підробітками. А в основному жити на гроші, які мати надсилала з Італії. І поки в нас не було дітей, цих грошей хватало поза вуха.

В цей період почалися “бурі”. Я не могла забезпечити самостійно сім’ю, без роботи і з двома новонародженими. Але і на Антона надіятися було марно.

Все частіше замість якихось речей для малюків в нас вдома проявлялася “мутненька”. І це ставалося все частіше і частіше. “Бурі” замінювали одна одну і були частими “гостями” в наші сім’ї.

Як пізніше я дізналася, в період, коли ми познайомилися, він був закoдований.

Але що ж мені було робити? Куди іти з дітьми без роботи і грошей?

Я залишилася. І вирішила піти на роботу, адже грошей стало ще менше. Я довго шукала роботу, нарешті знайшла “посаду” прибиральниці, не велика зарплата, але що ж робити. Дітки росли і без нового вбрання не обійтися. Тож прийшлося миритися.

Біля дітей він хоч трохи себе стримував. Але кожен день коли я ішла на роботу, серце було не на місці, бо не знала, що буде коли вернуся.

Одного разу коли я вернулась з роботи дуже замучена, то побачила, що Антон спав через те що був дуже “веселий”, а діти вередували, бо цілий день були голодні, в кімнаті був повний безлад.

Тоді я почала його трясти, говорити, питати, як він міг таке допустити? А він із червоними очима вперше показав мені, на що здатний… Я не знала, що робити…

Пізніше, коли відійшов, він став вибачитися, казав, що такого більше не буде.

Але його на довго не хватило, згодом все це стало мало не щоденною справою. Його нічого не зупиняло. Ні діти, ні мої благання.

Останньою краплею стало те, що одного разу через Антона, погано стало і дитині.

Ми тоді навіть в лікарню поїхали. На щастя, все обійшлося.

Наступного дня, я, як тільки змогла, зразу зібрала речі і поїхала в село.

Мій чоловік довго мене намагався повернути, довго не давав розлучення, але в кінцевому результаті все-таки згодився.

За декілька років його взагалі не стало…

Я не шкодую, що залишила Антона, хоча свекруха не раз казала мпені, що у всьому я нинна. Якби не залишила його, він би був з нами…

Читайте також: Нам з чоловіком дуже важко далось батьківство. Скільки років ми чекали на це диво. І одного дня у нашій сім’ї залунав дитячий сміх. Сина ми назвали Сергійком. Він дуже світла і вихована дитина. Коли в наші двері постукали і вручили йому повістку, всередині мене ніби щось увірвалось. Я намагалась його втримати, та поклик захищати Батьківщину зробив те, що зараз він в “гарячій точці”. Та дякувати Богу, є те, що мене рятує!

Звісно, дітей ростити важко, але я намагаюся робити все, що в моїх силах.

Автор – Настя Г.

Передрук заборонено!

Фото ілюстративне спеціально для ibilingua