Нам з чоловіком дуже важко далось батьківство. Скільки років ми чекали на це диво. І одного дня у нашій сім’ї залунав дитячий сміх. Сина ми назвали Сергійком. Він дуже світла і вихована дитина. Коли в наші двері постукали і вручили йому повістку, всередині мене ніби щось увірвалось. Я намагалась його втримати, та поклик захищати Батьківщину зробив те, що зараз він в “гарячій точці”. Та дякувати Богу, є те, що мене рятує!

Ой люди, людоньки! Забрали мені мого синочка, мого орлика! І як я маю це пережити?

Довго йшли ми з чоловіком до батьківства. Хоч пізнім, але наш синочок був дуже бажаним. Наш Сергійко змалечку був хорошою дитиною: веселою, радісною, дружелюбною, милою і вихованою.

Та попри це з радістю допомагав по хазяйству, завжди був коло батька, любив з ним ходити на рибалку чи похід.

Завжди цікавився спортом, ходив на різні секції. А потім легко вступив у військового ліцею.

Все було добре навіть дуже, допоки не почалося вторгнення.

Дуже скоро прийшла повістка. Ми були розгублені.

Обдзвонили кого тільки могли, але ніхто не міг нам допомогти.

І нам довелося з важкістю в серці, але відпустити нашого хлопчика.

Спочатку від був десь далеко в тилу, і це мене хоч трохи, але заспокоювало. А пізніше я дізналася, що він перенаправляється ближче до лінії зіткнення.

Від того моменту я не могла знаходити собі місця.

Єдиним оазисом спокою у цьому всьому це була церква.

Хоч раніше я не сильно була віруюча і рідко ходила до церкви, та після того, як сина забрали, все змінилося. В церковних піснях я знайшла розраду і спокій. Це допомагало і давало надію. Це трохи заспокоювало.

Але як тільки я дізналася, що мій хлопчик відправиться в одну з найгарячіших точок, земля пішла мені з під ніг.

Безсонні ночі, і постійна тривога від якої не було відпочинку, стала звичайним ділом для моїх буднів.

Єдине, що відволікало це церква.

Тоді я іще частіше стала туди ходити, не пропускала жодної служби, жодної вечірньої, часто стала молитися і в дома. На цей період припали страсті Христові. Я не могла викинути одну церковну пісню з голови, адже вона мені чимось нагадувала мене:

“Ой, Сину, Сину, за яку провину

Переносиш нині тяженьку годину

На хресті?

Я Тебе купала гіркими сльозами,

Як малим ховала перед ворогами.

А нині плачу, бо Тебе вже трачу,

Вже тя, милий Сину, більше не побачу,

Сину Мій!”

Ця пісня стала ніби символом того, що відбувається…

Читайте також: Коли мій Дмитро зібрався йти на будову, то мама весь день поралася в квітах, замість того, щоб приготувати йому щось смачненьке. Я зробила їй зауваження, а вона так грубо відповіла: “Це твій чоловік. Що хочеш те й готуй”. Як тато їхав, вона йому і перше і друге і десерт. Так образливо стало. Чоловік взагалі на “солов’їних” правах там працює, бо квартира по документах на мамі 

Не знаю, скільки це ще буде тривати, і скільки я витримаю. Але я щиро надіюсь, що скоро буде наша Перемога. А поки маємо те, що маємо…

Людоньки дорогі мої, як мені це пережити? Що зробити, щоб стало легше? Можливо хтось із вас має схожу історію, будьте ласкаві поділіться нею, бо в цьому горі ми не одні…

Автор – Настя Г.

Передрук заборонено!

Фото ілюстративне спеціально для ibilingua