Після того як Назара не стало, Віра миттєво перетворила його важко зароблену спадщину на нескінченний карнавал покупок, повністю забувши про сина. Маленький Павлик став постійним мешканцем у будинку бабусі, поки його матір з лихоманковим блиском в очах вимінювала пам’ять про чоловіка на яскраві дрібниці.

Коли Назара не стало, світ навколо ніби зупинився, але тільки для мене. Я пам’ятаю той холодний листопадовий ранок, коли небо здавалося важким і сірим, а повітря завмерло, не пропускаючи жодного звуку. Мій брат завжди був тією опорою, на яку можна було покластися в будь-якій ситуації. Він працював на трьох роботах, будував плани, мріяв про те, як його син виросте в достатку. Але доля вирішила інакше, і тепер замість його дзвінків у моєму житті залишилася лише порожнеча та нескінченні запитання без відповідей.

Віра, його дружина, спочатку здавалася розбитою. Я бачила її на церемонії прощання — вона була бліда, мовчазна, тримала маленького сина за руку і, здавалося, не розуміла, як жити далі. Я щиро співчувала їй, намагалася підтримати, привозила продукти та пропонувала допомогу з малим. Проте минув лише місяць, і я почала помічати дивні зміни в її поведінці. Гіркота втрати в її очах дуже швидко змінилася на якийсь дивний, майже лихоманковий блиск, який я спочатку списала на стрес.

Назар залишив після себе чималу суму. Він роками відкладав кошти, мав страховку та заощадження на окремому рахунку, які призначалися для освіти сина та ремонту їхнього великого будинку. Я була впевнена, що Віра розпорядиться цими грошима мудро, адже вона завжди скаржилася на брак коштів, поки брат був живий. Проте реальність виявилася набагато цинічнішою.

Усе почалося з дрібниць. Спочатку Віра купила собі новий телефон останньої моделі, хоча її старий працював ідеально. Потім у неї з’явилися дорогі прикраси, які вона почала демонструвати в соціальних мережах. Коли я прийшла до неї в гості через шість тижнів після того, як брата не стало, я була вражена кількістю пакетів з брендових магазинів, що стояли просто в коридорі.

— Віро, я бачу, ти вирішила трохи оновити гардероб? — обережно запитала я, намагаючись не звучати як слідчий.

— Маю ж я якось виходити з цього стану, — відповіла вона, навіть не дивлячись мені в очі. — Назар хотів би, щоб я була щасливою. Життя триває, Олено. Не можна вічно носити чорне.

Я промовчала, хоча всередині все перевернулося. Мені було боляче бачити, як гроші, які брат заробляв важкою працею, витрачаються на чергову сумку чи пару взуття, ціна якої дорівнювала місячній зарплаті звичайної людини. Але найгірше було те, що відбувалося з моїм племінником.

Маленький Павлик, якому ледь виповнилося сім років, став для Віри тягарем. Раніше вона хоча б вдавала турботливу матір, але тепер дитина заважала її новому стилю життя. Вона почала відвозити його до нашої мами, бабусі Марії, на всі вихідні, а згодом і на цілі тижні.

— Мамо, Віра знову привезла Павлика? — запитала я по телефону, коли почула на фоні дитячий сміх.

— Так, доню. Сказала, що їй треба поїхати у справах у місто. Вона якась занадто заклопотана останнім часом. Хлопчик за нею сумує, постійно питає, коли мама забере його додому.

Справи Віри виявилися звичайними розвагами. Вона почала відвідувати дорогі салони краси, ходити на вечірки та навіть планувати відпустку на курорті, про який раніше вони з Назаром могли тільки мріяти. Коли я дізналася, що вона збирається летіти на острови сама, залишивши сина на бабусю на два тижні, я не витримала.

Я приїхала до неї без попередження. Двері були відчинені, і я побачила Віру посеред вітальні — вона приміряла новий капелюх перед дзеркалом.

— Ти збираєшся у відпустку? — прямо запитала я з порога.

— Так, Олено. Мені потрібно змінити обстановку. Ти не уявляєш, як мені було важко всі ці місяці.

— Важко? Ти витрачаєш спадщину мого брата на готелі та плаття, поки твоя дитина плаче за батьком і не бачить матері. Ти взагалі пам’ятаєш, для чого були ці гроші?

— Не смій мене вчити жити! — раптом вигукнула вона, і її обличчя спотворилося від гніву. — Ці гроші тепер мої. Назар залишив їх мені, і я маю право розпоряджатися ними так, як вважаю за потрібне. Я молода жінка, і я не збираюся ставити на собі хрест тільки тому, що його не стало.

— Але Павлик… Він же твій син. Ти його майже не бачиш. Мама ледь справляється, їй вже важко бігати за семирічною дитиною.

— Бабуся любить онука, їй це тільки на користь. А мені потрібен простір.

Я дивилася на неї і не впізнавала ту жінку, яку мій брат так сильно кохав. Куди зникла та скромна дівчина, яка колись пекла нам пироги і раділа кожній квіточці, принесеній Назаром? Здавалося, що разом із ним у ній теж щось зникло, але замість порожнечі там оселилася холодна жадібність та егоїзм.

Найсумніше було те, що Віра навіть не намагалася приховати своє ставлення до пам’яті про брата. Вона почала розпродавати його речі. Спочатку це були дрібниці, але потім вона виставила на продаж його улюблену машину та інструменти, якими він так пишався. Коли я побачила оголошення про продаж автівки в інтернеті, у мене серце стиснулося.

— Навіщо ти це робиш? — зателефонувала я їй того ж вечора. — Це ж була мрія Назара. Він стільки років її відновлював.

— Це просто залізо, Олено. Воно займає місце в гаражі і втрачає ціну. Мені потрібні готівкові кошти для нових проектів.

— Яких ще проектів? Ти ж не працюєш! Твої проекти — це манікюр і ресторани?

— Це не твоя справа. Перестань за мною стежити. Ти мені не родичка, ти просто сестра мого колишнього чоловіка.

Ці слова були як холодний душ. Ми прожили пліч-о-пліч десять років, я вважала її сестрою, а тепер я стала просто сторонньою людиною, яка заважає їй марнувати гроші.

Минуло ще два місяці. Гроші, які здавалися невичерпними, почали танути. Віра звикла до розкоші, до якої ніколи не мала стосунку, і не могла зупинитися. Вона почала брати кредити, впевнена, що зможе їх перекрити тими сумами, що ще залишалися на рахунках. Але рахунки порожніли швидше, ніж вона очікувала.

Одного разу мама зателефонувала мені в сльозах.

— Олено, Віра приїхала і забрала всі документи Павлика. Вона сказала, що хоче продати їхню квартиру і переїхати в орендоване житло в центрі, бо так престижніше. Вона хоче забрати дитину від мене, але я бачу, що вона не збирається ним займатися. Хлопчик боїться, він не хоче йти до неї.

Я негайно поїхала до них. Віра пакувала речі в дорогі валізи, які купила під час своєї поїздки. Павлик сидів у кутку кімнати, обіймаючи стару іграшкову машину, яку йому колись подарував тато.

— Ти з глузду з’їхала? Продати квартиру, де виріс твій син? Де все нагадує про Назара?

— Мені набридло жити в цьому склепі! — крикнула вона. — Тут кожна стіна тисне на мене. Я хочу почати все спочатку.

— Ти просто хочеш ще більше грошей, щоб протриматися ще кілька місяців у своєму вигаданому світі. А що буде потім? Коли ти все витратиш? Куди ти підеш з дитиною?

— Я знайду вихід. Я красива жінка, я знайду того, хто про мене подбає. А ти просто заздриш, бо в тебе немає такої сміливості жити для себе.

Я вийшла з того будинку з важким відчуттям. Мені було шкода Павлика, шкода нашу маму і неймовірно боляче за брата. Він так тяжко працював, щоб забезпечити майбутнє своєї сім’ї, а тепер це майбутнє перетворювалося на попіл у руках жінки, яка виявилася зовсім не тією, за кого себе видавала.

З часом Віра справді продала все, що можна було продати. Вона переїхала, змінила номер телефону і майже перестала виходити на зв’язок. Нашу маму вона відвідувала лише тоді, коли їй знову потрібно було залишити Павлика на кілька днів. Кожного разу дитина виглядала все більш занедбаною. Одяг був дорогим, але часто брудним або не за розміром. Хлопчик став мовчазним, перестав сміятися.

Якось я зустріла її випадково в торговому центрі. Вона виглядала втомленою, хоча на ній все ще було дороге вбрання. Навколо неї вже не було того натовпу подруг, які з’явилися, коли в неї були гроші. Вона стояла біля вітрини і з сумом дивилася на речі, які вже не могла собі дозволити.

— Як Павлик? — запитала я, підійшовши ближче.

Вона здригнулася від несподіванки.

— З ним усе добре. Він у школі.

— А як твоє нове життя? Ти отримала те, чого хотіла?

Віра нічого не відповіла. Вона просто розвернулася і пішла геть, стукаючи підборами по мармуровій підлозі. Я дивилася їй услід і думала про те, як легко людина може втратити себе, коли на неї звалюється те, до чого вона не готова морально. Гроші не принесли їй щастя, вони лише оголили її справжню суть.

Зараз ми з мамою намагаємося зробити все, щоб Павлик проводив якнайбільше часу з нами. Ми не можемо замінити йому батька, якого не стало, і не можемо виправити поведінку його матері. Ми просто намагаємося дати йому ту любов, яку вона виміняла на яскраві обгортки та короткочасні розваги.

Кожного разу, коли я дивлюся на Павлика, я бачу в ньому Назара. Ті ж очі, та сама посмішка. І мені стає неймовірно гірко від думки, що людина, якій він довіряв найбільше у світі, так легко зрадила його пам’ять. Вона думала, що купує свободу, а насправді опинилася в пастці власних амбіцій та порожнечі.

Життя — дивна штука. Воно часто показує нам людей не такими, якими ми хочемо їх бачити, а такими, якими вони є насправді, коли зникають усі маски. Віра була маскою, яку мій брат кохав до останнього подиху. І, можливо, добре, що він не бачить, на що перетворився його дім та його родина без нього.

Чи можна виправдати жінку, яка після втрати близької людини шукає розради в марнотратстві, забуваючи про власну дитину? Чи це просто слабкість характеру, чи свідомий вибір егоїстки, яка нарешті відчула смак легких грошей?

Напишіть у коментарях, що ви думаєте про таку поведінку Віри. Чи зустрічали ви подібні ситуації у своєму житті, коли спадщина ставала причиною розпаду сім’ї та забуття моральних цінностей? Це дуже важливо для нас — знати вашу думку та почути ваші історії. Не забудьте поставити свою вподобайку, якщо ця розповідь торкнулася вашого серця. Ваша підтримка допомагає нам продовжувати ділитися важливими життєвими уроками. Що б ви порадили Олені в цій ситуації?