Після того, як не стало батька, мама зробила все так, щоб я з чоловіком розлучилася. Я пішла у неї на поводу, ось і все.

У нас із Миколою троє дітей. Він платить аліменти, але цього дуже мало. Особливо це відчутно восени: діти пішли до школи, почалися холоди, і на аптеку йде дуже багато грошей. Тоді як Микола хоч і старається допомагати, але цього не вистачає навіть на найнеобхідніше.

Одного дня мама, немов би нічого не сталося, зайшла до мене на кухню і почала розмову:

– Ярино, я тут так подумала, може б ти з Миколою зійшлася. Ми таки погарячкували. Без чоловіка в своєму домі дуже важко, та й троє дітей.

Я подивилася на неї, і слова застрягли в горлі. “Ми погарячкували?” – думала я. Це не “ми”, а саме вона погарячкувала. Кожен день після відходу тата мама почала налаштовувати мене проти Миколи. Постійно говорила:

– Ой, та подивися на нього! Він навіть стільця нормально полагодити не може. Що ти з ним живеш?

– Микола – слабак, а тобі потрібен сильний чоловік.

– Він тільки відтягує тебе назад. Без нього ти зможеш набагато більше.

Я слухала і вірила. Коли ми розлучалися, мама була на сьомому небі від щастя.

– Нарешті ти вільна, – казала вона. – Тепер почнеться справжнє життя!

Проте справжнє життя, як виявилося, було зовсім іншим. Самотність – ось що мене зустріло. І я, і діти. Мама думала, що, залишившись однією, я повністю покладуся на неї. Але навіть у цьому вона помилилася. Мені довелося працювати на двох роботах, бо мамина допомога закінчувалася на словах.

– А чому ти не купила Віці новий рюкзак? – питала мама.

– Бо на це немає грошей! – я ледве стримувалася, щоб не вигукнути.

– Ну так треба було економити. Не всі діти ж їдять йогурти кожного дня, – вставляла вона своє слово.

Мені здавалося, що вона просто не розуміє, наскільки важко бути самотньою матір’ю. Її поради ставали все абсурднішими. Одного разу вона навіть запропонувала віддати середнього сина в інтернат:

– Уяви, як тобі буде легше. Там його годуватимуть, одягатимуть, і в тебе буде на одну турботу менше.

Я не могла повірити своїм вухам. “Це ж моя дитина!” – сказала я їй тоді. Вона лише знизала плечима.

Зараз, коли вона каже, що ми з Миколою “погарячкували”, я ледве стримуюся, щоб не розсміятися. Вона навіть не усвідомлює, скільки болю принесло її втручання.

– Знаєш, мамо, – відповідаю я їй, – можливо, ти й права. Але це не “ми” погарячкували. Це ти. Ти настільки хотіла, щоб я жила так, як тобі здається правильним, що не помітила, як зруйнувала моє життя.

Вона образилася і пішла до своєї кімнати. Я сиділа на кухні і думала: а може, дійсно спробувати повернути Миколу? Я бачила, що діти сумують за ним. Найстарший, Дмитро, часто запитував:

– Мамо, а чому тато більше з нами не живе?

Я не знала, що йому відповісти. Сказати, що це через бабусю? Чи через мою слабкість? Це все одно нічого не змінить. Дмитро лише похмуро дивився і казав:

– Тато був класним. Мені його не вистачає.

Я вирішила зустрітися з Миколою і поговорити. Коли я йому розповіла про мамині слова, він довго мовчав, а потім сказав:

– Ярино, я не тримаю на тебе зла. Але назад я не повернуся. Ти дала мені зрозуміти, що я тут зайвий. І це не тільки твоя вина, але й твоєї мами. Я не хочу знову через це проходити.

Його слова були холодним душем. Я зрозуміла, що втратила його назавжди. І хоча мама тепер шкодує, але слова не повернуть того, що було зруйновано.

Дорогі читачі, я зараз стою на роздоріжжі. Чи варто знову боротися за стосунки з Миколою, чи краще залишити все, як є? Як ви думаєте, чи правильно я вчинила тоді, послухавши маму? Як тепер залагодити ситуацію, якщо це взагалі можливо?

Текст підготовлено на основі реальної історії спеціально для ibilingua. Фото лише для ілюстрації. Імена змінено. Передрук категорично заборонено! У вас є подібний досвід? Довірте нам свою історію!