Після того, як не стало Віктора, я вклала всі свої сили у цю оселю, продовжуючи тут мешкати. Моя невістка Алла оцінила мою працю і турботу одним коротким рішенням: вона сприйняла мене як «непотріб», який час прибрати. І лише через пів року я дізналася, що її бажання позбутися мене було лише першим кроком у значно більшій і неприємній схемі

Важкий тягар туги стискав мені душу, і навіть час, цей визнаний цілитель, виявився безсилим. Здавалося, повітря тут, у цій оселі, стало насиченим Вітею, моїм сином, який залишив нас так несподівано.

Його радісний голос, його кроки, його звичка залишати чашку біля мийки — усе це було тут, у цих стінах, і продовжувало жити зі мною останні п’ять років.

Будинок Віктора, який він сам звів, став для мене і затишним прихистком, і самотньою кліткою водночас. Я перебралася сюди, щоб підтримувати лад, доглядати сад, а найголовніше – бути ближче до онуків, хоча їхня мати, Алла, не надто вітала мою присутність. Вона переживала свою втрату, я це розуміла, але мені здавалося, що ми вдвох, дві жінки, що пережили велике горе, мали б триматися разом, бути опорою одна для одної. Як же я помилялася.

Помилялася я й щодо ставлення самої Алли. Можливо, моя присутність, моє невдале прагнення допомогти, лише дратували її.

Я ходила по будинку, немов тінь, намагалася бути непомітною, але водночас робила все, що робила б для сина: готувала їжу, прибирала, прала.

Я вклала в цей дім свої почуття, свої сили, свій час, нічого не вимагаючи взамін, адже це була оселя мого сина, і в ній жили його діти. Але якоїсь миті я відчула, що Алла бачить у мені не матір свого чоловіка, що пішов, не бабусю своїх дітей, а лише обтяжливий елемент, що заважає їй облаштовувати власне нове життя.

Її очі, завжди прохолодні й відсторонені, стали ще більш відчуженими, а її слова – гострими. Я перетворилася на «непотріб», на який не варто зважати, поки вона мовчки виконує потрібну роботу.

Я пам’ятаю той день, коли мій статус змінився остаточно. Була осінь, я саме збирала опале листя на подвір’ї. Вже стемніло, і я втомилася, але хотіла закінчити, щоб вранці було чисто. Алла вийшла на ґанок, закутана у дорогий вовняний кардиган, з чашкою чогось ароматного у руках.

– Мамо, нам треба поговорити, – її голос був на диво спокійним, але в ньому відчувалася небезпека.

Я відклала граблі і підійшла ближче.

– Звісно, доню. Щось трапилося?

– Трапилося, – вона зробила ковток. – Але це стосується нас обох. Я довго думала, і вирішила, що нам… час жити окремо.

Мій внутрішній стан різко погіршився. Я не могла повірити, що чую це. Жити окремо? Але ж куди мені йти? Мій невеликий будиночок, де я мешкала до переїзду сюди, Віктор продав, коли почав будувати цю велику оселю, аби мати стартовий капітал.

– Але ж… Алло, ти про що? Це мій дім, мій єдиний дім, де я почуваюся…

– Ні, мамо, – перебила вона, її голос став твердим, як кремінь. – Це наш з Віктором дім. А тепер, за законом, він мій і дітей. І, чесно кажучи, ваша присутність… створює дискомфорт.

Я відчула, як обличчя заливає жаром. «Створює дискомфорт». Дискомфорт! Якась образа, що ховалася десь глибоко, піднялася на поверхню.

– Чим я тобі заважаю? Я ж намагаюся бути непомітною. Я допомагаю тобі!

– Допомагаєте? – вона засміялася коротким, неприємним сміхом. – Ви мені допомагаєєте? Це ви просто мешкаєте тут на всьому готовому, замість того, щоб мати власне життя! Ви думаєте, мені не видно, як ви втручаєтеся у виховання моїх дітей, як намагаєтеся контролювати все?

Це було вкрай несправедливо. Я ніколи не втручалася, лише давала поради, коли вона сама просила.

– Я люблю цих дітей! Це онуки мого Віктора! – голос мій затремтів.

– Любите? Тоді дайте нам спокій. Я хочу змінити своє життя, я хочу мати вільний простір, щоб запрошувати друзів, щоб… щоб почуватися вільною. І ви, мамо мого чоловіка, ви тут зайва.

Її слова боляче вкололи по моїй гідності. “Зайва”. П’ять років праці, турботи, безсонних ночей, проведених біля онуків, – і все це перетворилося на «зайвий елемент».

Вона вирішила все сама. Її план був простий. Вона запропонувала мені невелику суму “на початок” – на оренду кімнати в чиємусь будинку, що на сьогоднішній день було, м’яко кажучи, смішно.

– Цього ледве вистачить на три місяці оренди, Алло. Куди мені потім?

– Це не моя проблема, мамо, – вона знизала плечима. – Ви ще не старі, можете знайти роботу, можете орендувати щось дешевше. Я ж не зобов’язана вас фінансувати до кінця вашого віку.

Я зрозуміла, що марно щось пояснювати. Вона вже все вирішила, і її очі були скляними, непроникними для будь-якого співчуття. Вона хотіла позбутися мене, як старої речі, що займає простір.

Мені дали тиждень. Тиждень, щоб зібрати своє життя, яке я вже встигла вплести у стіни цієї оселі. Я збирала речі, і кожна з них нагадувала мені про Віктора. Його фотографія, його старий годинник, який я так і не наважилася полагодити. Я плакала, але вже не від горя, а від образи і розчарування.

Мої доньки, коли дізналися про це, були обурені, але нічим не могли допомогти. За законом Алла мала рацію. Вони запропонували мені пожити в них по черзі, але я не хотіла ставати тягарем для них та їхніх сімей.

Я знайшла невеличку кімнатку в старому будинку на околиці. Власниця, пані Ольга, виявилася доброю жінкою. Але жити там – це не те, що жити у великому, світлому будинку, який ти вважала своїм. Я почала шукати роботу, бо пенсія була мізерною. Пішла працювати прибиральницею – не соромилася, але душа щеміла від неможливості бачити онуків щодня.

Онуки. Їхня відсутність була моєю найбільшою журбою. Алла заборонила їм спілкуватися зі мною часто, посилаючись на те, що “бабуся має багато роботи, і не варто її відволікати”. Вона контролювала кожен дзвінок, кожну зустріч.

Минуло пів року. Я звикла до свого нового життя, до маленької кімнатки, до роботи. Я стала сильнішою. А потім до мене прийшов старший онук, Данило. Він був уже підлітком, серйозним хлопцем.

– Бабусю, ти маєш знати, – сказав він, опустивши очі. – Мама продає наш будинок.

Я була вражена. Продає? Оселю Віктора?

– Як… як продає? А де ж ви будете жити?

– Вона каже, що купила невелику квартиру в місті, – він підняв на мене заплакані очі. – Але знаєш, вона сказала, що хоче… поїхати за кордон. І продає, щоб мати гроші. А нас… нас хоче відправити до моєї тітки, сестри тата.

Мій світ знову перевернувся. Алла хотіла не просто позбутися мене, вона хотіла позбутися пам’яті про Віктора, продати його працю, його мрію, а дітей передати, як річ.

Я подивилася на Данила. Його сльози були моїми сльозами. Я відчула, як у мені прокидається сила, якої не було раніше.

– Данилко, а тітка Олена знає про це?

– Ні, мама каже, що це сюрприз…

Я зрозуміла, що мушу діяти. Це вже не про мене, це про спадок мого сина, про його дітей, про його дім. Я вирішила боротися, не за стіни, а за справедливість. Мене вигнали, як непотріб, а тепер нищили те, що було мені дороге.

Чи варто мені втручатися в цей процес, навіть якщо це знову зіпсує мої стосунки з Аллою? Як ви вважаєте, чи мала я право захищати оселю свого сина і його дітей від такої несподіваної зміни долі?