Після того, як я дала чоловіку сто гривень, я не полінувалася і “прошпигувала” за ним. Спершу чоловік пішов до супермаркету, там купив деякі продукти, і вийшовши, попрямував в бік закинутої території. Щоб він не помітив і не злякався, я йшла дуже обережно. Тепер мені так соромно. Я стільки років жила “мов в тумані”.

Помітила вже давно, що останнім часом на вулицях стало з’являтися все більше і більше бродяг. Раз у раз, що просять дати грошей. Кажуть, що не можна нікого судити, та й сам засуджений не будеш. Але коли даєш таким людям пару гривень, а вони потім відразу біжать в магазин по “біленьку”, стає навіть образливо. Адже вони просять на шматок хліба і їх стає шкода. А коли бачиш їх потім з плящиною в руках, навіть відчувається якась грань зради. Якщо раніше я без докорів сумління давала по пару гривень мало не кожному, то потім перестала.

І ось через два роки, як я нікому ні копійки не давала, побачила я біля місцевого магазину чоловіка похилого віку. Відразу помітила, що запашку від “біленької” не було, та й вигляд у нього нормальний був – чистий одяг, взуття, причесаний. Вирішила дати йому 100 гривень і подивитися, що буде далі. Зі збентеженням дідусь гроші взяв і пішов відразу в магазин. Я навіть здивувалася, коли побачила, що купив він молоко, хліб і пачку гречки. А значить, не випивака. Він вийшов і попрямував в сторону річки. Я вже подумала, подивлюся, куди він піде.

Йшла за ним я так, щоб він не помітив. А пішов він в покинутий магазинний вагончик. Включив там світло, почав щось копошиться. Я так зрозуміла, готувати собі. І тут мені стало ясно, що у людини просто важка життєва ситуація.

Наступного дня я зібрала вдома які були речі, взуття, також їжу, покликала свого чоловіка і ми пройшли провідати дідуся. Він мене впізнав, коли побачив і дуже збентежився. Розповів, що у нього обманом забрали квартиру, родичів немає. А тому і залишився на вулиці. Дуже шкода його стало. Вирішили допомогти знайти йому житло. Його прийняли в один з притулків для людей похилого віку. Умови у них там гарні і дідусеві сподобалися. Ми з чоловіком постійно до нього приїжджаємо.

Мені навіть соромно, що я раніше не намагалася вникнути в ситуації інших. А може, і у інших людей такі ж життєві труднощі? Правильно – нема чого когось судити, поки не дізнаєшся його життєву стежку.

А ви даєте милостиню таким людям?

Фото ілюстративне – спеціально для ibilingua

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!