Після весілля сина ми пустили їх з невісткою жити до нас. І не встигла я оком моргнути, як у своєму ж домі стала зайвою. Антон мовчав, Світлана “робила як краще”, а я… я поступово зникала. Спочатку з кімнати, потім з кухні, а потім з життя. Але знаєте, що найважче? Власна дитина, яка ніби й поряд, але не бачить.

Я завжди думала, що найважче — це відпустити дитину в доросле життя. А воно, виявляється, не у відпусканні справа. Найважче — залишитися поруч, коли тебе поступово викидають за межі того життя, яке ти будувала.

Все почалося, коли Антон привів Світлану. Гарна, з блиском в очах, активна така, модна. Ну, думаю, молодець син — знайшов жінку з амбіціями. А я ж сучасна мама, без цих «невістка – ворог номер один». Навпаки, допомогти хотіла, підтримати.

Коли вони сказали, що хочуть трохи пожити з нами, поки збирають на власне житло — я тільки руками розвела.

– Звісно, діти, тут місця вистачить на всіх, – кажу. – Будемо жити, як велика щаслива родина.

Ох, якби я тоді знала, що означає оте «велика родина»…

Перший тиждень – як медовий місяць. Вона готує – я захоплююсь, я прибираю – вона дякує. Каву мені в ліжко принесла раз! Я аж розчулилася. Ну, думаю, хороша буде дружина синові.

А потім почалося. Але не одразу — повільно, як вода, що точить камінь.

Спершу вона переставила баночки на кухні.

– Це ж абсурд, що сіль і цукор так далеко. Ось тут зручніше, – говорить мені, а я ще сміюся.

– Та роби, як зручно, Світланко.

Наївна була. Думала, це все дрібниці.

Наступного тижня зник мій фартух. Той самий, з мереживом, з яким я ще мамини рецепти колись готувала. Запитую:

– А мій фартушок не бачила?

– Ой, він вже зовсім старенький був, я подумала… ну, він у коробці, в коморі, – каже і навіть не червоніє.

А коли вона винесла з вітальні стару шафу, бо «занадто темна й не по фен-шую», я вже не витримала:

– Світлано, ти що, переоблаштовуєш усе життя тут? Ми ж не домовлялись.

– Просто хочу, щоб було красиво. Ти ж сама казала, що тобі зміни не завадили б, – усміхається і продовжує, ніби нічого.

Антон мовчав. Завжди мовчав. Стоїть, як той кіт під дощем – очі великі, рот закритий.

– Сину, може, скажеш щось? – питала я одного вечора, коли на моїй улюбленій скатертині вже сушились якісь авокадо з водоростями.

– Мам, не бери в голову. Свєта хоче як краще. Це ж не назавжди.

Але кожен новий день доводив, що «не назавжди» перетворюється на «назавжди».

Після того, як Світлана почала обирати меблі для «нашої спальні», я зрозуміла – або я щось роблю, або мене остаточно замінять на модну лампу з ІКЕА.

– Світлано, а ти не думаєш, що деколи можна порадитися? Це ж мій дім, – сказала я одного ранку, коли вона прийшла зі зразками шпалер.

– Ой, та не ображайся. Я просто стараюсь. Ти ж така зайнята, не хотіла турбувати.

Я зайнята?! Сиджу вдома з 7 ранку, тільки й думаю, що приготувати на вечерю, аби вгодити цій пані з її непереносимістю глютену!

І от, якось ввечері, я сіла на кухні, а Світлана каже:

– Мам, можеш трохи дати нам простору? Ми запросили друзів. Хотіли б самі посидіти, без зайвого галасу.

Зайвого. Галасу. Це вона про мене.

Я піднялася. Спокійно. Без крику, без сцени. Але всередині – ураган. У той вечір я вирішила: або говорити, або зникати остаточно.

Наступного дня я покликала Антона на розмову. Світлани вдома не було, і це був мій шанс.

– Сину, давай чесно. Мені боляче. Мене немає в цьому домі. Вона все вирішує, а я – ніби тінь. Ти хоч помічаєш?

Він опустив очі.

– Мам, я бачу, але… не знаю, що робити. Я між вами.

– Ні, ти не між. Ти просто мовчиш. А це гірше.

Він замовк. Я чекала. Потім він сказав:

– Я поговорю з нею. Обіцяю.

І знаєте, вперше я побачила в його очах щось справжнє. Може, нарешті зрозумів, що його мама – не меблі. Що я не просто «функція», яка варить борщі і прибирає за всіма.

Світлана змінилася. Потроху. Вона почала питати. Спочатку це виглядало, як формальність, але потім — щиро. Попросила вибачення за те, що була «трохи занадто». І, що головне — почала слухати.

Ми навіть одного вечора вдвох пекли пиріг. Якийсь їхній модний – з мигдалем і лавандою, але ж посміялись, побалакали. Вперше по-справжньому.

Може, вона не така вже й погана. Просто різна. Інша. І я теж маю право бути іншою. Але не зниклою.

Зараз ми живемо тихіше. Спокійніше. І навіть затишніше. Я повернулась на кухню. Вона залишила свої вазончики. Ми з Антоном знову маємо наші розмови на лавці. Не щодня. Але щирі.

І от думаю, мої дорогі, а як у вас?

Чи мали ви такі ситуації, коли в своєму домі відчували себе гостями?

Як ви тоді діяли? Замовкли, зникли, чи… сказали?

Діліться. Може, саме ваша історія комусь зараз дасть силу не мовчати.

Фото ілюстративне спеціально для ibilingua

Передрук суворо заборонений