Після втрати дитинки Андрій сховався в роботі, мама кинула “тримайся”, а я тонула в сльозах – доти, доки сувора свекруха Лариса, яка й сама колись пережила таку ж втрату, тихо притисла мене до себе; в її мовчазному прийнятті я зрозуміла, що не мушу бути бездоганною, та постало питання: чи зумію я проговорити цей стан, аби врятувати і себе, і наш шлюб?

Восени, коли навіть сонце здається чужим, я стояла біля лікарняного вікна й рахувала облітаюче листя. Три місяці тому ми з Андрієм тримали в руках тест із двома смужками, і мені здавалося, що світ став ширший.

– Діано, ти впевнена? – він шепотів, ніби боявся злякати диво.

– Абсолютно, – сміялась я, притискаючи голову до його плеча.

Тоді ми думали про імена й шукали в інтернеті малесенькі шкарпетки. Але УЗД, яке мало показати крихітне серце, принесло тишу, від якої дзвеніло у вухах.

Лікар обережно глянув на мене, та я все прочитала до того, як він вимовив “співчуваю”. Андрій сидів у коридорі, похилив голову й, здавалося, зник усередину себе. Поки мене везли додому, він мовчав, а за два дні почав залишатися на роботі довше, ніж зазвичай.

Я хотіла говорити, хотіла кричати – замість цього гортала стрічку соцмереж і плакала від кожної чужої фотографії з новонародженими. Коли напади смутку ставали нестерпними, я телефонувала мамі.

– Доню, припини себе жаліти, – відрізала вона. – Ти ще молода, усе буде.

Я чекала співчуття, отримала холодний душ.

Найгірше було ввечері. Квартира ставала тісною від мовчання. Я підійшла до Андрія з кружкою чаю:

– Нам треба поговорити.

– Про що? – не відриваючи погляду від монітора.

– Про нас. Про те, що сталося.

– Діано, давай не зараз. Це… важко.

Він відсунув мою руку й пішов у ванну. Слідом заклякла тиша.

Я сховалась у кімнаті, коли приїхала Лариса. Не хотілося слухати стандартні співчуття. Проте вона зайшла без стуку й лише тихо промовила:

– Донько, ти можеш не триматися.

Руки тремтіли, коли я зводилася з ліжка. Вона простягла долоню, і я зламалась. Плакала так, що мерехтіли лампи. Лариса мовчала, гладячи по спині, поки сльози не вичерпались.

– Чому ви? – прошепотіла я. – Чому мені не легшає від мами чи чоловіка, а від вас – так?

– Бо це не перший мій біль, – вона сіла поруч. – Я теж колись чекала дитину, і теж втратила. Тоді всі казали “бери себе в руки”, а я хотіла, щоб хоч хтось дозволив мені побути слабкою.

Вона розповіла, як сорок років тому повернулась додому й мусила варити обід, ніби нічого не сталося:

– З того часу знаю: чужі поради – як сіль на …. Тому я прийшла без слів, аби ти могла проридатися.

Ми сиділи на кухні, і запах свіжого хліба дивно заспокоював.

– Коли болить, можна розбити тарілку. Криком теж інколи лікуються, – легка усмішка з’явилася на її обличчі.

Я всміхнулася вперше відтоді, як покинула лікарню.

Наступного ранку я зварила каву і чекала, поки Андрій прокинеться.

– Нам потрібно вирішити, куди рухатись далі, – почала я, коли він зайшов.

– Діано, я не знаю, що сказати, – він знизав плечима.

– Тоді слухай. Я не робот, я сумую. І маю право на цей сум. Якщо ти не можеш підтримати, принаймні не відвертайся.

Він сів, проводячи пальцями по краю чашки.

– Я боюсь. Здається, якщо торкнуся цієї теми, сам розсиплюся.

– А хіба мовчання нас не розсипає?

Ми проговорили дві години – без сліз, без звинувачень. Вперше за довгий час я побачила у його очах не втечу, а біль, такий самий, як мій. Він поклав долоню на стіл – невпевнено, але це був жест, заради якого варто було ризикнути розмовою.

Увечері ми поїхали до Лариси на борщ із пампушками. Вона спостерігала, як ми заходимо, і ледь помітно кивнула, ніби кажучи: “бачу, ви все ще разом”. За столом було мало слів, та багато теплого світла настільної лампи, що відбивалося у парі над каструлею.

Коли Андрій пішов на балкон, Лариса нахилилась до мене:

– Він теж ламається, лише інакше. Дай йому час, але не віддавай свою тишу без бою.

– Я намагатимусь. А знаєте, у вас виходить бути мамою навіть тоді, коли я сама цього не чекаю.

– Материнство – судина, що ріднить жінок. Іноді чужа донька стає ріднішою.

Мені стало тепло від цих слів.

Минув тиждень. Я дозволяла собі плакати, якщо накривало; виходила на прогулянку, коли дихати в кімнаті ставало важко. Андрій запропонував сходити до психолога, а я погодилась. Мама зателефонувала – я відповіла спокійно:

– Мамо, мені боляче. Просто скажи, що ти поруч.

– Добре, доню, – її голос захрип. – Я поруч.

Це було небагато, та вперше вона не давала порад.

Одного ранку я знайшла старий айфон-плейлист з колисковими, складений у дні, коли ми мріяли. У голові промайнуло: можливо, ще не час видаляти його. Поставила музику й підспівувала, печучи сирники. Андрій зайшов, обійняв плечі й прошепотів:

– Я теж хочу вірити, що все попереду.

Його слова не стерли втрату, але відкрили вузеньку стежку між нами, якою знову потік теплий вітер.

Тепер я навчаюся жити з цим шрамом, не маскуючи його під посмішками. Лариса дзвонить щотижня:

– Як там моє дівчисько? Випила чаю з м’ятою, як домовлялись?

– Так, мамо Ларисо, – відповідаю, і мені подобається новий епітет у нашій родині.

Я дивлюся у дзеркало: очі більше не опухлі, хоча слід смутку залишиться надовго. Та вже є сили вдихнути глибше, спекти пиріг, запросити друзів. І є розуміння: ми вчотирьох – я, Андрій, мама й свекруха – поступово вчимося бути поруч, кожен своїм недосконалим способом.

І от, сидячи зараз біля вікна, я пишу ці рядки й ловлю себе на думці, що моє серце б’ється рівніше. Чи стане воно колись легшим – не знаю. Та, можливо, найважливіше вже сталося: я знову відчуваю себе живою.

Друзі, а що допомагало вам підійматися після втрати чи великого розчарування? Чи правда, що час лікує, чи радше лікуєте себе ви самі – через людей, дії, нові мрії? Поділіться своїми історіями, бо, мабуть, ми рятуємо одне одного саме тоді, коли говоримо вголос про те, що болить.

Фото ілюстративне спеціально для ibilingua

Передрук суворо заборонений