Після зламаної брошки я вирішила діяти і купила невеличку шафку, яка закривається на ключ. Мені не шкода тих кремів, шампунів і масок, якими користувалася свекруха, хоча і вони не дешеві. Але коли її “руки торкнулися” прикрас, які для мене так важливі, я не стрималася. Правда, чоловік мене не зрозумів.

– Любо, як ти могла! – голос мого чоловіка, Назара, тремтів від обурення, і він навіть не намагався його приховати. Його обличчя було червоне, а на чолі виступила жилка.

– Що «як я могла», Назаре? – я стояла посеред нашої вітальні, дивлячись на свекруху, пані Оксану, яка сиділа на дивані з неприродно спокійним виразом обличчя. У її руках була маленька порцелянова чашка, з якої вона повільно пила чай, ніби це був не сімейний скандал, а світський прийом.

– Я питаю, чому ти замкнула ту шафку! Це наш спільний дім, а ти ставиш у ньому свої правила! Мама ж просто хотіла…

– Хотіла що? – мій голос був тихий, але я відчувала, як у ньому наростає сталевий тон – Вона «хотіла» скористатися моєю колекцією срібних прикрас, яку я збирала п’ять років, Назаре! І не просто скористатися, а взяти без дозволу і… – я зробила паузу, не бажаючи вимовляти слово «зламати» – …пошкодити! Ця срібна брошка-колібрі – подарунок моєї бабусі, єдина річ, яка залишилася від неї! Я не хочу, щоб вона «просто хотіла» більше нічого брати без мого відома!

– Не вигадуй! Я ж не зламала, а тільки… зачепила. Хіба ж це так важливо, Любо? Ти така прискіплива, – м’яко, але з нотками зневаги, промовила свекруха.

– Важливо, Оксано Іванівно. Дуже важливо, – я відчула, як мої долоні спітніли. – Це моє. І я вирішила, що тепер воно буде в безпеці, під надійним замком.

Я ніколи не думала, що спільне життя з родиною чоловіка перетвориться на постійну битву за особистий простір і, як виявилося, за мої власні речі. Коли ми з Назаром одружилися чотири роки тому, я уявляла собі затишні сімейні посиденьки, взаємну повагу і підтримку. Його мама, пані Оксана, спершу здавалася мені дуже привітною та делікатною жінкою. Вона була вчителькою на пенсії, любила порядок і, як вона сама казала – «естетику».

Проблема почалася приблизно через пів року, коли Назар запропонував мамі пожити у нас «доки не завершиться ремонт» у її старій квартирі в передмісті. Ремонт триває досі, вже три з половиною роки. І все б нічого, але любов Оксани Іванівни до «естетики» поширилася і на мої речі.

Спочатку це були дрібниці, на які я старалася не звертати уваги. Якось я купила собі дорогий нічний крем відомої французької марки. Він був для мене розкішшю, яку я довго відкладала. Через місяць я помітила, що баночка підозріло спустошилася на третину.

– Оксано Іванівно, ви не брали мій крем? – запитала я якось, намагаючись зберегти доброзичливий тон.

– Що ти, Любо! Звісно, ні! Це твій, дорогий. Я ж маю свій, – відповіла вона, і в її очах промайнуло щось невловиме.

Через тиждень ситуація повторилася. Крем танув на очах. Я вирішила, що не буду зчиняти «бурю в склянці води» через косметику, але осад залишився.

Потім справа перейшла на дорожчі речі. Я колекціоную прикраси зі срібла. Не коштовності, але це завжди унікальні, часто антикварні або ручної роботи речі, які я шукала на блошиних ринках по всій Європі під час наших подорожей. Я зберігала їх у великій дерев’яній скриньці з оксамитовою підкладкою у нашій спальні.

Одного разу я шукала комплект: сережки та підвіску, які привезла з Праги. Це був філігранний набір із крихітними гранатами. Я пам’ятала, що поклала його на місце після вечірки. Але скринька була порожньою. Я перевернула всю кімнату, запитала у Назара.

– Може, ти їх кудись переклала і забула, Люб? – пожав він плечима.

Я була впевнена, що ні. Минуло кілька днів. Одного вечора, коли ми вечеряли, я побачила те, що змусило моє серце стиснутися.

На Оксані Іванівні були мої гранатові сережки. Вони чудово пасували до її темно-синьої сукні.

– О, мамо, які гарні сережки! Нові? – безтурботно запитав Назар.

– Ах, ці? Ні, це я знайшла в старих запасах. Вони мені здалися такими… класичними, – відповіла свекруха, і її погляд на секунду затримався на моєму обличчі.

Я відчула, як до моєї шиї підступає жар. Я не могла вимовити й слова. Після вечері, коли Назар пішов дивитися новини, я тихенько підійшла до Оксани Іванівни, яка мила посуд.

– Оксано Іванівно, – почала я якомога спокійніше. – Вибачте, але це мої сережки. Це той празький комплект. Я його шукала.
Свекруха випрямилася, її обличчя стало кам’яним.

– Любо, ну що за розмови! Це звичайні срібні сережки. Може, ми купили схожі. Хіба я можу знати, які саме твої?

– Вони були в моїй скриньці. І підвіски теж немає, – я говорила тихо, щоб нас не почув Назар.

– Я нічого не брала зі скриньки, – вона обернулася до мене. – Ти така підозріла. Мені неприємно чути такі звинувачення. Невже ти вважаєш мене… злодійкою?

Я відступила. Здавалося, що вона була щиро обурена. А може, просто дуже хороша актриса. Я не хотіла цього. Я не хотіла конфлікту.

– Добре. Вибачте, – сказала я, відчуваючи себе винною, хоча не розуміла, за що. – Але якщо ви їх… десь знайдете, чи якщо вони виявляться вашими, то добре. Просто тепер я буду… уважнішою до своїх речей.

Через тиждень сережки з’явилися на полиці у ванній кімнаті, просто поряд з її зубною щіткою. Підвіски я так і не знайшла.

Назар завжди займав позицію «не варто роздмухувати з мухи слона». Він бачив, що мама користується моїми речами. Він бачив, як тануть мої засоби для волосся, як зникають мої шарфи, як «губляться» мої нові книги, які потім опиняються у неї в кімнаті. Але щоразу він казав:

– Ну що тобі, шкода? Вона ж не чужа людина. Вона просто хоче відчути себе доглянутою, красивою. У неї пенсія маленька. Що вона, тобі, позичить і не поверне?

Я не відчувала шкоди. Я відчувала, що мої особисті кордони порушуються. Це було відчуття, ніби в твій щоденник постійно заглядають, читають, а потім кажуть – «ну і що, ти ж не пишеш нічого таємного».

Але справжнім каталізатором став той випадок зі срібною брошкою-колібрі. Ця брошка – подарунок моєї бабусі на мій шістнадцятиріччя. Вона невелика, з дуже тонкою роботою – у вигляді колібрі, що завмерла над квіткою, з крихітними камінцями-очима. Це була моя найдорожча пам’ятна річ.

Якось я збиралася на виставку і хотіла одягнути її. Скринька, в якій я тепер зберігала всі свої срібні прикраси, була на місці, але кришка чомусь не закривалася до кінця.

Коли я її відкрила, побачила, що колібрі немає. На дні скриньки лежав маленький, тонкий срібний «хвостик». Я одразу зрозуміла – це крило. Його відламали.

Моє серце так швидко забилося, що я відчула запаморочення. Я почала шукати по кімнаті. У кімнаті свекрухи її не було. Я знайшла її в нашій вітальні, під великим килимом. Крихітне срібне тільце колібрі, від якого відійшла більша частина одного крила.

Я підняла її, і в той момент, тримаючи в руці цей зламаний спогад, я зрозуміла – досить. Моє терпіння вичерпалося. Це не було просто «скористатися», це було «пошкодити» і «сховати».

Я пішла на базар і купила невелику металеву шафку з ключем. Вона була схожа на міні-сейф, який використовують у невеликих офісах для документів. Я поставила його у нашій спальні в кутку, де він був малопомітний, і переклала туди всі свої прикраси, подарунки і навіть ті дорогі креми та інші засоби, які постійно «танули». Я вирішила, що тепер у мене буде свій, маленький, недоторканний простір.

Я замкнула шафку і повісила ключ на ланцюжок на свою шию, як підвіску.

Свекруха помітила це у п’ятницю. Вона зайшла до нашої спальні, коли я одягалася, щоб нібито запитати, чи не бачила я її окуляри. Її погляд ковзнув по кімнаті і зупинився на шафці.

– Любо, а що це за… нова тумбочка? Вона така… металева. Не дуже пасує до нашого інтер’єру, – промовила вона.

– Це шафка для моїх особистих речей, Оксано Іванівно. Мені потрібен був додатковий простір, – відповіла я, одягаючи светр.

– Навіщо ж така? І… вона на ключі? Хіба ти не довіряєш нам? – її голос почав набувати нотки образи.

– Це не питання довіри. Це питання особистого комфорту. Так мені спокійніше.

Вона більше нічого не сказала, але я бачила, що ця шафка стала для неї червоною ганчіркою.

У суботу ввечері, коли ми з Назаром сиділи у вітальні, він кинув на стіл ключа від шафки. Я здригнулася.

– Що це? – запитала я.

– Це ключ, Любо, – Назар навіть не дивився на мене. – Мама сказала, що ти його загубила і вона знайшла його біля дивана. Вона була дуже засмучена.

Я подивилася на свекруху. Вона сиділа на дивані, спокійно пила свій чай, і виглядала, як ангел.

– Я його не губила. Він на ланцюжку на моїй шиї, – я простягла руку і показала їй ланцюжок.

Назар подивився на мене, потім на маму, яка раптом перестала пити чай.

– Тоді що це за ключ? – він взяв його і почав уважно розглядати. – І він справді підходить до замка…

На секунду запала тиша. Я зрозуміла: вона намагалася відкрити шафку. Але ж він був замкнений, і ключ був у мене. Вона, мабуть, просто вирішила сфабрикувати ситуацію, щоб показати, що я «недоглядна» і залишила ключа, щоб вона могла ним скористатися, або ж щоб Назар запитав про це.

– Я гадки не маю, Назаре, – я піднялася. – Я купила цю шафку для себе. Я її замкнула, щоб мої речі були в цілості. З тієї простої причини, що… – і тут я показала йому брошку-колібрі, поклавши її на стіл. – …Ось що сталося з подарунком моєї бабусі. Його знайшли зламаним під килимом.

Назар був злий не через брошку. Він був злий через «замок». Через те, що я порушила «сім’ю» цим явним виявом недовіри.

– Ми ж одна сім’я, – повторював він знову і знову. – Навіщо ці замки?

– Тому що «одна сім’я» не бере особистих речей без дозволу, Назаре, – відповіла я. – І не ламає їх, а потім не ховає.

Свекруха продовжувала сидіти з виразом образи.

– Я не знаю, про що ти говориш, Любо. Це все так… дрібно. Невже ти готова зчинити таку сцену через срібну дрібничку? – вона опустила очі.

Назар сказав, що я «ставлю під загрозу його стосунки з матір’ю». Я сказала, що вона «ставить під загрозу наші стосунки своєю поведінкою». Ми довго говорили, але це була розмова глухого з німим. Він бачив лише образу мами, а я – втрату своїх речей і порушення мого простору.

Зараз шафка стоїть на місці. Ключ – завжди зі мною. Свекруха намагається не заходити до нашої кімнати, але її погляд, коли вона проходить повз, завжди зупиняється на тому кутку. Відчуття напруги в домі стало щільним, як туман. Я більше не відчуваю себе вільно у власному домі.

Я живу, ніби на пороховій бочці, постійно чекаючи наступного випробування, чергової образи чи маніпуляції. Мені здається, Назар не розуміє суті: це не про крем чи срібло, це про право мати недоторканне.

Я не знаю, чи варто було так радикально діяти. Можливо, треба було просто поговорити з Назаром і вимагати, щоб він переговорив з мамою про її «ремонт», що затягнувся, і вона переїхала до себе?

Але тоді він би звинуватив мене в тому, що я «виганяю» його матір. Цей замок – мій спосіб сказати: «Тут мій кордон. Далі зась».

Але чи допомагає це? Чи є інший вихід із цієї ситуації, щоб і родину зберегти, і мати свій власний куточок у домі?

Що б ви порадили мені робити далі? Чи правильно я вчинила, що замкнула свої речі, чи це тільки погіршило ситуацію?