Пів року свекри чекали на наш візит, але коли побачили Олега “розслабленим”, їхня радість миттєво зникла. Я відчувала, що це не про його стан, а про те, що Світлана Іванівна ніколи не пробачить мені, що я – не та невістка, яку вона мріяла мати

– Забирайся геть з мого дому! Щоб духу твого тут не було! – цей крик батька, гучний і злий, рознісся по всьому подвір’ю.

– Тату, заспокойся! Що ти говориш? – мій Олег схопив свою куртку. Його очі були наповнені образою та розпачем.

– Ніяких “заспокойся”! Я не хочу бачити тебе таким! Ти розумієш, що ти ображаєш нас, свою матір і мене! – до розмови долучилася Світлана Іванівна, її голос тремтівс від обурення.

– Вадиме, будь ласка, ну досить. Давайте просто зайдемо до вітальні, посидимо спокійно, – втрутилася я, намагаючись стримати емоції. Моя маленька донечка, якій ледь виповнилося пів року, починала нервувати в мене на руках.

– Ніякої вітальні! Хай цей… “гість” забирається! Я не дозволю влаштовувати тут цирк! – наголосив свекор, тикаючи пальцем у бік мого чоловіка.

– Добре, ми їдемо. Але ж ви знали, що ми приїдемо. Нащо було запрошувати? – голос Олега був тихий, але сповнений болю. Він стояв, стиснувши зуби, готовий захищати свою гідність.

– Не смій мені закидати! Ти сам винен! З таким обличчям до батьків не приїжджають! – кричала мати.

Я, розуміючи, що ситуація вийшла з-під контролю, швидко закутала дитину і вибігла з будинку, тягнучи за собою збентеженого чоловіка.

Мої свекри, Світлана Іванівна та Олександр Петрович, неодноразово кликали нас у гості. Після народження нашої другої дитини, маленької Марічки, навідатися до них ніяк не виходило. То малеча захворіє, то я себе не дуже добре почуваю. І ось, після шести місяців очікування, ми нарешті запланували поїздку.

Вони живуть усього лише в 45 кілометрах від нашого міста. В тому ж селищі проживає і найкращий друг мого чоловіка, Андрій. Мій Олег, звісно ж, загорівся ідеєю навідатися до нього. Я цілком підтримала чоловіка і порадила йому поїхати до друга заздалегідь, щоб мати можливість спокійно поспілкуватися, поки я з малечею буду їхати повільніше.

Отже, я приїхала до них в селище вже ближче до вечора, разом з нашою донечкою. Біля воріт мене вже чекав Олександр Петрович. Світлана Іванівна, як завжди, була затримана на роботі. Я пояснила свекрові, що Олег вирішив заскочити до Андрія, але ось-ось має підійти.

Чоловік дійсно з’явився за якісь двадцять хвилин, навіть раніше, ніж його мама. Ми всі втрьох сиділи на кухні, обговорюючи новини, і свекор якось дивно поглянув на Олега, зауваживши, що той виглядає трохи “піднесеним”. Насправді, це було ледь помітно, просто легке розслаблення після зустрічі з давнім приятелем.

Невдовзі в двері зайшла Світлана Іванівна. Ми радо привіталися, вона з великою ніжністю взяла на руки нашу Марічку, почала з нею лагідно розмовляти. Все було чудово, аж поки вона не перевела погляд на свого сина. І тут атмосфера в кімнаті змінилася на 180 градусів.

Вона почала говорити підвищеним тоном, що їй прикро бачити його в такому стані, що він міг би й постаратися заради батьківського дому, і багато інших неприємних слів. Я намагалася втрутитися, просила їх обох – і свекра, і свекруху – заспокоїтися, казала, що Олег просто трохи втомився.

Але їхні емоції наростали, і вони почали розпалювати конфлікт ще більше. Олег мовчки підвівся, накинув на себе куртку і вискочив з дому, сказавши, що негайно повертається додому, а я, перелякана, побігла за ним.

Я наздогнала чоловіка біля хвіртки і почала вмовляти його не робити цього. Ми ж планували ночувати не тут, а в готелі неподалік, тому лишалося лише потерпіти ще годину-дві.

Я ледве переконала його повернутися. Ми знову зайшли на кухню. Сіли мовчки. Але Олександр Петрович та Світлана Іванівна так і не змогли заспокоїтися. Вони знову завели свою пісню, але цього разу почали сипатися конкретні та неприємні образи на адресу Олега.

– Давайте ми хоч до вітальні перейдемо, що ж ми тут сидимо, як на допиті? – тихо запитала я.

– Ні, ніякої вітальні. Сидіть тут і слухайте! – суворо відповіла свекруха.

Через деякий час суперечка знову спалахнула з новою силою, і мій чоловік знову почав одягатися.

– Забирайся з мого дому! Щоб духу твого тут не було! – крикнув свекор, його обличчя почервоніло від гніву.

Я швидко, не гаючи ні секунди, зібрала Марічку, взяла нашу сумку з найнеобхіднішим і ми, як не своїми ногами, покинули подвір’я свекрів.

Було вже пізно, але ми вирішили поїхати до моїх батьків. У них ми планували забрати нашу старшу доньку, яка була там останні два дні. Я дуже хотіла розповісти мамі про те, що трапилося, почути її думку та отримати хоч якусь підтримку. Під’їжджаючи до будинку, ми побачили дивну картину: моя мама, Олена Петрівна, вже виводила нашу дочку, вона була одягнена і тримала в руках свій рюкзак.

– Мамо, ми зайдемо, розкажемо тобі все, – звернулася я до неї, виходячи з машини.

– Ні, не треба. Не заходьте, – твердо відповіла мама, уникаючи мого погляду.

Я відчула, як мені перехопило подих. Що відбувається? Ми посадили старшу дочку в машину і з розгубленим виглядом поїхали. Ну а що нам залишалося? Ми були щасливі, що нам є куди повертатися – до нашого власного, тихого дому.

Наступного ранку я вирішила зателефонувати Світлані Іванівні. У них залишилися деякі наші речі. Я думала, що за ніч усі заспокоїлися, і можна буде поговорити нормально. Але я лише натрапила на нову хвилю звинувачень.

– Про свої речі можете забути, – холодно відповіла свекруха.

Я була здивована. Мова йшла не лише про наш одяг, а й про деякі антикварні речі, які ми відклали для себе з будинку дідуся та бабусі Олега. Цей будинок незабаром збиралися продавати, і ці речі їм були абсолютно не потрібні.

– Світлано Іванівно, це ж просто несправедливо. Тим більше, що ці речі вам не потрібні, – намагалася я достукатися до неї.

– Я сказала, що забудь. І не дзвони мені більше, – після цих слів вона поклала слухавку.

Тоді я набрала свою маму. Думала, вона хоч якось підтримає. Але й тут мене чекало розчарування. Вона просто не захотіла зі мною розмовляти.

Минувся вже тиждень, а ми так і не спілкуємося ані з батьками Олега, ані з моїми. Це дуже пригнічує. Ми дорослі люди, маємо двох прекрасних дітей, і, на мій погляд, не зробили нічого такого, що могло б викликати таку різку й болісну реакцію.

Справжньої причини, чому моя мама так поводиться, я теж до кінця не розумію. Чи то вона не підтримала нас у конфлікті зі свекрами, чи то їй просто набридло доглядати за старшою онукою… Але її “Ні, не треба” звучить у моїй голові постійно.

Наші стосунки з обома родинами наче обірвалися за один вечір. Ми відчуваємо себе дуже самотніми в цій ситуації. Як нам тепер, дорослим людям, відновити спілкування і налагодити стосунки з батьками? Чи варто нам першим йти на примирення, і як це зробити, якщо двері з обох сторін виявилися зачиненими?

Як би ви вчинили на нашому місці?