Завжди мені когось шкода, ніколи не можу пройти повз того, хто просить милостиню. Думаю, що були якісь життєві обставини, які спричинили таку скруту тій людині. Чому так багато самотніх, безхатьків? У них мають бути якісь рідні!
Мій чоловік Віталік часто говорить: “Маріє, отямся! Ти не зможеш усім допомогти. Чому така наївна? Ходиш і не бачиш, який світ, кожен сам за себе, а ти одягнула ті “рожеві окуляри”, які давно час зняти!”
Розумію невдоволення чоловіка, але я по-іншому не можу! Часто бувають такі ситуації, що потрібно помогти людині – і все! Тому про деякі свої вчинки стараюсь не говорити.
От, наприклад, недавно їхала з міста додому. Спішила на маршрутку, у магазин вже не встигала зайти, а на зупинці був кіоск з хлібом. Поки вибирала – побачила чоловіка (років так 45), ходив і “очима ніби смакував” те, що на вітрині було.
Я купила дітям булочки, а він до мене підійшов і просить: “Пані, бачу, що ви інші, купіть і мені булочки, ось ті що закручені!”
Мені не було шкода тих 26 гривень – купила!
Подумала собі, а, може, хтось колись поможе моїм дітям. Продавчиня тоді вигукнула мені у слід: “Дивні ви, жінко, нехай би ішов на роботу і ще б вам купив булочку! Що ж то за чоловіки тепер пішли? Кожен, аби використати!”
Розумію її слова. На роботі теж користуються моєю добротою, якщо хтось про щось мене попросить – я мушу це зробити, щоб совість не мучила.
Не можу відмовити! Але так мене часто використовують! Дуже прикро через це.
Багато про що не говорю з чоловіком, бо він нервується.
По сусідству живе старенька бабуся Неля, деколи мене просить, щоб їй щось купила в місті. Дає гроші.
Того дня попросила купити хліб, масло і кусочок ковбаски.
Я послухала бабусю, а от зі мною продавчиня повелась недобре.
Обрахувала на 130 грн. Коли повернулась до магазину, щоб довести свою правоту – вона ще й огризалась: “Пані, як ви можете мене звинувачувати, то ви так спішили, мені голову закрутили, тому порахувала більше”.
Пояснила їй, що потрібно на роботі бути уважною, а не відповідати на телефонні дзвінки, коли обслуговуєте покупця. А вона мені: “Нічого подібного, я подивлюсь на запис, у нас є камери спостереження, які продукти ви купували!”
Продавчиня не хотіла визнавати свою помилку, а я не можу себе у таких ситуаціях захисти! Вже коли приходжу до дому, то в думках собі проговорюю, що могла так сказати чи по-іншому.
Не знаю, чому маю такий характер, не можу когось образити, але коли мене ображають – все що можу – це мовчати, або щось культурно відповісти.
Розумію, що так мене надовго не вистачить. Мої діти, чоловік від того терплять!
Автор – Наталя У.
Текс підготовлено на основі реальної історії. Фото лише для ілюстрації. Імена змінено.
У вас є подібний досвід? Довірте нам свою історію!
Передрук заборонено!