Побачивши мене в дверях дівчата метнулися по своїх місцях, але ж любопитство не давало спокою жодній із них. Першою насмілилась підійти Наталка. Я знаю її характер, вона повз себе не пропустить жодної новини, а тут ще й така грандіозна. – І скільки ж це коштує? Хто твій спонсор? На нашій роботі на таке не заробиш, чи не так, дівчатка?
Я вирішила кардинально хоч щось змінити в своєму житті, і почала я з квартири. Ремонт я затіяла капітальний. На цей час ми з сім’єю з’їхали до моїх батьків, у них простора трикімнатна квартира і місця всім вистачає.
Дизайн, матеріали, по ночах я не спала, а шукала в інтернеті ідеї, у вільну хвилинку я бігала по магазинах, а після роботи мчала на квартиру, контролювати процес. Ну така я є. Хочу, щоб все було ідеально, а тих робочих як не проконтролюєш, то рахуй пропало.
Намагаюся в офісі не обговорювати свої особисті справи, однак, як би мені не хотілося, але на роботі ми практично живемо і, так чи інакше, якась інформація просочується в колектив.
Вперше все стало зрозуміло моїм співробітникам, коли дизайнер занесла мені дизайн проект моєї квартири на роботу, а я поспішила і, по необережності, кинула його на свій робочий стіл. Повернувшись до кабінету, мій стіл нагадував бджолиний вулик.
Колеги, які збіглися, розглядали барвистий альбом, абсолютно, не помічаючи мене в дверях. Я призупинилася, вслухаючись в коментарі: – “Ну, не знаю, чорна стіна на кухні – це занадто” – говорила наш новий помічник бухгалтера Анна. – “Що ти розумієш, це дуже стильно”. – парирувала їй секретар. – “Яка краса” – “Цікавий дизайн”. – “Моя кума щось схоже робила. Це дуже дорого”. – “Штори, взагалі, вже ніхто не вішає. Треба йти в ногу з модою.”
Побачивши мене в дверях, хтось розгубився і спішно відійшов від столу, як ніби його спіймали на гарячому, хтось став сипати компліментами, а хто навіть цікавитися матеріалами і контактами дизайнера. Були й такі, хто прямо запитав: – “І скільки ж це коштує? Хто твій спонсор? На нашій роботі на таке не заробиш?”
Кілька днів в офісі то там, то тут піднімалося питання ремонту моєї квартири, але так як я ці бесіди не підтримувала, став сходити нанівець, змінюючись на щось більш свіже: нове довгоноге захоплення директора або відпустка зам. відділу. І лише одній людині, мій ремонт не давав спокою.
Наталку, як ніби, заклинило. Як тільки я з’являлася на горизонті, вона заводила, ніби ненароком, розмову про квартири знайомих, друзів знайомих, троюрідної сестри друзів знайомих або передачу про дизайн інтер’єрів, де неодмінно обговорювалися питання чорного кольору в інтер’єрі і як це впливає на людину, про те, що моя плитка далеко не в моді, вішати картини на стіну – це не в наш час і білий колір стін в дитячій – це не логічно.
Спочатку так забавно було це слухати, розуміючи, що це банальна жіноча заздрість, але з часом мене почало від цих розмов трусити. Тому що було явно з часткою провокації в мою сторону. Багато хто вважає, що краще подібні провокації ігнорувати. Людині просто набридне підливати масло у вогник, якщо цей вогник і не горить зовсім.
Просто, мабуть, людині завжди хотілося заглянути в щось особисте, що я приховувала. І ось вона заглянула в замкову щілину і зрозуміла, що краще б не дивилася. Її поведінку помітили і інші колеги, і одного разу одна зі співробітниць не стрималася при обговоренні чергових “помилок” в моєму ремонті: – “Наталю, так ти як заробиш грошей на квартиру і ремонт, я можу поділитися контактами кращого дизайнера… правда, якщо він на пенсію до того часу вийде.”
Під глузування співробітниць, Наталка спустилася на землю і більше мене не вчила.
Ось тепер у мене до вас питання. Як правильно реагувати на такі настирливі поради? Просто не люблю ображати людей, але бачу, що геть вилізли на голову і дозволяють собі багато лишнього.
Фото ілюстративне – pixabay
Сподобалась стаття? Поділіться з друзями на Facebook
