Подарунок на мій день народження коштував 12500 гривень, і рівно 5000 з них Дмитро виставив мені як борг. Він назвав це раціональним подарунком, не розуміючи, що цим жестом щойно виставив на продаж усю нашу довіру. Я почала рахувати хвилини до моменту, коли зможу піти назавжди.

Ми з Дмитром познайомилися три роки тому, і спочатку його раціональність здавалася мені ознакою справжньої зрілості. Він чітко знав, куди йдуть гроші, не витрачав зайвого на дурниці й завжди планував бюджет на місяць наперед. Мені, як людині, що часто піддавалася емоційним покупкам, це імпонувало. Мені здавалося, що поруч із ним я нарешті навчуся стабільності та спокою.

Ми швидко домовилися, що в нашому побуті все буде порівну. Оренда квартири, комунальні послуги, продукти, навіть побутова хімія для прибирання — кожен папірець із супермаркету ділився рівно навпіл. Дмитро створив спільну таблицю в телефоні, куди ми щовечора вносили витрати. Це виглядало справедливо, сучасно і, як я тоді думала, позбавляло нас від сварок через фінанси, які часто руйнують молоді родини. Проте життя виявилося складнішим за електронну таблицю.

Минуло два роки нашого спільного життя. Осіннє небо над містом стало сірим і низьким, а вечори дедалі частіше проходили в мовчанні, яке переривалося лише звуком клавіш, коли Дмитро вносив чергову покупку в реєстр. Наближався мій двадцять п’ятий день народження.

Я не чекала на розкішні ресторани чи дорогі прикраси, але потай сподівалася на якийсь особливий жест, який би підтвердив, що я для нього не просто зручний партнер по оренді житла. Дмитро за місяць до дати запитав, що саме я хотіла б отримати. Я мріяла про якісну кавомашину. Ми обоє працювали вдома, і аромат свіжозмеленої кави зранку був для мене символом затишку. Дмитро схвально кивнув, занотував конкретну модель і почав прискіпливо моніторити ціни в різних інтернет-магазинах, чекаючи на знижки.

У день мого свята за вікном ішов дрібний, колючий дощ. Дмитро зайшов у кімнату з великою коробкою, перев’язаною простою паперовою стрічкою. Я відчула щирий приплив ніжності. Він пам’ятав, він вибрав саме те, що я хотіла. Весь день ми приймали гостей, моїх батьків та друзів. Дмитро був привітним, він розливав напої, підтримував розмови, але я помічала, як він час від часу позирав на годинник. Коли останній гість пішов, а на кухні залишилася гора посуду, я взялася за прибирання. У повітрі ще стояв аромат парфумів та святкової їжі. Дмитро сів за стіл, дістав телефон і відкрив ту саму незмінну таблицю.

— Аню, я знайшов цю кавомашину за дуже вигідною ціною, була акція вихідного дня, — спокійно почав він, гортаючи екран.

— Дякую, любий, вона справді чудова. Кава вийшла неймовірною, — відповіла я, витираючи тарілки й ще не розуміючи, куди веде ця розмова.

— Тож, з урахуванням доставки та комісії за переказ, виходить певна сума. Я вніс твою частку в колонку твоїх зобов’язань. Оскільки ми користуватимемося цією технікою разом кожного ранку, я порахував, що п’ятдесят відсотків вартості — це справедливо. Але, оскільки це все ж таки подарунок на твій день народження, я вирішив взяти на себе шістдесят відсотків, а з тебе лише сорок. Думаю, ти погодишся, що це дуже лояльно з мого боку.

Я завмерла з рушником у руках. Відчуття свята миттєво зникло, наче хтось вимкнув світло в яскравій кімнаті. Я повільно повернулася до нього, дивлячись у його абсолютно спокійні очі.

— Ти серйозно? Ти хочеш, щоб я заплатила за свій подарунок на день народження? — мій голос затремтів.

— Аню, ну давай без емоцій, подивися на це логічно, — Дмитро навіть не підвів погляду від цифр. — Ми ж домовилися про повне партнерство. Ця річ коштує чимало. Якщо я просто віддам такі гроші зі свого рахунку, мій особистий план заощаджень на цей місяць просяде. А так ми обоє інвестуємо в наш спільний комфорт. До того ж, я зробив тобі знижку як іменинниці. Хіба це не приємно?

— Це не інвестиція, Дмитре. Це мій день народження. Один раз на рік. Ти справді не бачиш різниці між купівлею нового пилососа і подарунком коханій людині?

— Я не бачу сенсу в цих застарілих категоріях. Подарунок — це передусім увага та зусилля. Я витратив кілька вечорів, щоб знайти найкращий варіант, я організував доставку, я власноруч її підключив. Хіба це не має цінності? Чому все обов’язково має вимірюватися лише грошима, які я маю втратити?

— Саме тому, що ти зараз вимірюєш моє свято грошима, які ти не хочеш втрачати! — я кинула рушник на стіл.

Я вийшла на балкон, щоб не сказати чогось, про що пошкодую. Холодне повітря обпалило обличчя. У дворі старі дерева хиталися під поривами вітру, а в сусідніх вікнах горіло тепле світло. Я згадала всі ті випадки, які раніше намагалася ігнорувати. Як минулого місяця ми ходили в кіно, і Дмитро надіслав мені запит у банківському додатку на половину вартості квитків ще до того, як почався фільм.

Як ми їздили до моїх батьків у село, і він після повернення порахував вартість пального до літра, попросивши мене компенсувати частину, бо це була поїздка до моїх родичів. Я тоді промовчала, не бажаючи псувати стосунки через дріб’язковість. Але зараз ця дріб’язковість стала величезною стіною між нами.

Я повернулася до кімнати. Дмитро вже мив свою чашку.

— Ти заспокоїлася? — запитав він, не повертаючись.

— Я просто зрозуміла одну річ. Для тебе наші стосунки — це проект з мінімізації витрат. Ти не ділишся зі мною життям, ти просто ділиш зі мною чеки.

— Це несправедливо. Я дбаю про наше майбутнє. Я відкладаю кожну копійку, щоб ми могли колись купити власне житло.

— На чиє ім’я ти плануєш його купувати?

— Звісно, ми оформимо його пропорційно до внесків кожного. Якщо ти внесеш менше, то й частка буде відповідною. Це ж єдиний чесний шлях.

Я дивилася на нього і бачила не чоловіка, з яким хотіла б виховувати дітей, а бухгалтера, який веде облік кожної посмішки та кожної послуги.

— Дмитре, я переведу тобі ці гроші. Прямо зараз. Всю суму, яку ти там нарахував.

— Ну от, я знав, що ти зрозумієш. Це дорослий підхід.

— Але з цього моменту правила змінюються. Якщо ми партнери, то кавомашина тепер — моя власність. Ти оплатив лише частину як внесок за користування, але оскільки це був подарунок мені, то право власності за мною. Якщо ти захочеш випити кави, ти будеш платити мені за кожну порцію. Або купуй собі іншу і став поруч.

Дмитро завмер. Його обличчя стало кам’яним.

— Ти зараз поводишся як дитина. Це просто нерозумно.

— Ні, це твоя логіка, доведена до абсолюту. Хіба не так працює ринок? Ти не хочеш дарувати, ти хочеш обмінюватися. Тож давай обмінюватися.

Я пішла в спальню і почала діставати сумки з шафи. Це не було миттєве рішення. Це було відчуття повної самотності в квартирі, де все було поділено навпіл, крім тепла. Я складала свої речі — книги, одяг, старі фотографії. Дмитро стояв у дверях і спостерігав.

— І куди ти підеш серед ночі? Ти ж розумієш, що оренда окремої квартири вийде тобі вдвічі дорожче? Ти просто втратиш гроші.

— Я краще втрачу гроші, ніж залишок поваги до себе, — відповіла я, застібаючи блискавку на сумці. — Знаєш, життя — це не тільки цифри в таблиці. Це здатність віддати щось, не чекаючи нічого натомість. Ти так боїшся, що тебе використають, що в результаті залишишся сам зі своїми ідеальними рахунками.

Коли я виходила, він навіть не зробив кроку назустріч. Він лише нагадав, щоб я не забудь закинути гроші за останній тиждень комуналки.

— Я все надішлю, до копійки, — кинула я через плече.

Спустившись до під’їзду, я відчула, як нічна прохолода заповнює легені. Було страшно, але водночас я відчула неймовірне полегшення. У кишені пікнув телефон — автоматичне сповіщення про списання коштів. Я перевела йому все, що була винна за ту нещасну кавомашину.

Тепер я живу в невеликій орендованій студії. Тут старі меблі і не завжди справно працює опалення, але тут немає таблиць витрат. Я сама купую собі каву, сама плачу за квитки в кіно і нікому не звітую за зайвий витрачений цент. Іноді я думаю про Дмитра. Цікаво, чи знайшов він собі іншого партнера для своєї математичної моделі життя? Чи, можливо, він досі п’є каву на самоті, вираховуючи амортизацію техніки?

Ми часто говоримо про рівність у стосунках, про те, що ніхто нікому нічого не винен. Але де та межа, за якою фінансова грамотність перетворюється на душевну скупість? Чи можна справді бути щасливим з людиною, яка сприймає твій день народження як чергову статтю витрат у бюджеті? Чи варто триматися за стабільність, якщо вона пахне лише холодним розрахунком і ніколи — турботою? І чи готові ви ділити своє життя з тим, хто замість обіймів пропонує вам переглянути спільний чек?