— Поглянь, скільки людей нам заздрять, це і є справжній успіх, — захоплено вигукнув чоловік, демонструючи екран телефону. Поки він рахував коментарі під фото, я рахувала дні до візиту судових виконавців через його таємні позики.

Усе почалося з того вечора, коли Ярослав прийшов додому з незвично сяючими очима. Він тримав у руках декілька роздрукованих аркушів і виглядав так, ніби щойно виграв головний приз у лотереї. Ми прожили разом десять років, і я навчилася розрізняти його настрої, але цей підйом здавався мені занадто бурхливим. Лідо, закривай очі, у мене для вас із дітьми є дещо неймовірне, промовив він, не даючи мені навіть зняти пальто. Я посміхнулася, відчуваючи, як втома після робочого дня трохи відступає. Наші діти, Максим та Оленка, почувши збуджений голос батька, миттєво прибігли з дитячої кімнати.

— Тату, що там? Що ти приніс? — вигукнув Максим, намагаючись зазирнути в папери.

— Ми їдемо в Карпати, у той самий готель зі скляним дахом, про який ви мріяли всю осінь, — урочисто оголосив Ярослав.

Я завмерла. Той готель був відомий своєю неймовірною ціною, і ми колись лише жартували, що було б непогано подивитися на зорі крізь стелю, лежачи в теплому ліжку. Наш сімейний бюджет був розписаний до копійки: оплата гуртків, ремонт старої машини та відкладання на навчання дітей.

— Ярославе, це ж дуже дорого, звідки у нас такі кошти? — тихо запитала я, намагаючись не зіпсувати свято дітям, які вже почали стрибати від радості.

— Не хвилюйся про це, я отримав велику премію за останній проект, — відповів він, навіть не дивлячись мені в очі. — Ми заслуговуємо на казку. Поглянь на них, вони ж такі щасливі.

Дійсно, діти були в захваті. Оленка вже почала планувати, які іграшки візьме з собою, а Максим шукав у телефоні фотографії гірськолижних трас. Я вирішила повірити чоловікові. Можливо, він дійсно закрив якусь надскладну угоду, про яку не встиг розповісти раніше. Вечір минув у приємних клопотах, ми обговорювали маршрут, збирали речі та мріяли про чисте гірське повітря.

Коли ми приїхали на місце, готель виявився ще розкішнішим, ніж на картинках. Величезні вітражні вікна, запах хвої та бездоганний сервіс. Ярослав поводився як справжній багатій. Він замовляв найдорожчі екскурсії, наймав приватних інструкторів для дітей і щовечора наполягав на вечерях у ресторані з живою музикою. Я намагалася розслабитися, але всередині росло якесь незрозуміле занепокоєння.

— Тобі не здається, що ми витрачаємо занадто багато? — запитала я його на третій день нашої відпустки.

— Лідо, досить думати про копійки. Дивись, які виходять фотографії. Твої подруги в соцмережах просто лопнуть від заздрощів, — засміявся він, наводячи камеру на засніжений схил.

Саме це мене і зачепило. Ярослав постійно щось знімав. Кожен наш крок, кожна страва на столі, кожна нова зимова куртка, яку він купив дітям перед поїздкою, — усе це миттєво потрапляло в мережу. Він наче жив не з нами, а в об’єктиві свого телефону. Створювався образ ідеального життя, успішного чоловіка та щасливої родини, яка ні в чому собі не відмовляє.

Одного вечора, коли діти вже заснули після активного дня на лижах, я випадково почула розмову Ярослава на балконі. Він говорив з кимось по телефону, і його голос був зовсім не таким бадьорим, як зазвичай.

— Так, я знаю, що термін до понеділка. Я все поверну. Просто дайте мені ще трохи часу, — шепотів він у трубку.

Я відчула, як холод пробіг по моїй спині. Повернути що? Які терміни? Коли він повернувся до кімнати, я прямо запитала його, з ким він розмовляв.

— Це по роботі, старі справи, — коротко відрізав він і одразу ліг спати, відвернувшись до стіни.

Повернення додому було похмурим. Казка закінчилася, і реальність почала стукати в двері вже наступного дня. Спочатку почали приходити сповіщення на телефон Ярослава, які він нервово видаляв. Потім у поштовій скриньці я знайшла конверт від фінансової установи. Я не збиралася шпигувати, але лист був розкритий, мабуть, чоловік поспіхом забирав пошту і впустив його.

Те, що я побачила, змусило моє серце битися частіше. Це була вимога про погашення заборгованості за швидким кредитом з величезними відсотками. Сума була астрономічною. Вона перевищувала кілька моїх річних зарплат.

Я дочекалася вечора, коли діти пішли до бабусі, і виклала цей папірець на стіл перед Ярославом.

— Поясни мені, що це таке. Де твоя премія? — мій голос тремтів від обурення.

Він довго мовчав, розглядаючи візерунок на скатертині. Потім важко зітхнув і заговорив.

— Ніякої премії не було, Лідо. Навпаки, мені урізали оклад через помилку в звіті. Але я не міг визнати, що я невдаха. Усі навколо їздять на курорти, викладають гарні знімки. Я хотів, щоб ми теж виглядали гідно. Щоб діти не відчували себе гірше за інших.

— Ти взяв гроші в борг під шалені відсотки заради того, щоб зробити декілька зимових кадрів для інтернету? — я не могла повірити власним вухам.

— Це не просто кадри, це наш статус! Ти бачила, скільки людей поставили вподобайки під нашими фото? Всі думають, що у нас усе чудово.

— Але у нас не все чудово! У нас тепер величезний борг, який ми не знаємо, як віддавати. Ти подумав про те, що ми будемо їсти наступного місяця? Як ми будемо оплачувати навчання Максима? — я вже не стримувала сліз.

— Я щось придумаю, знайду підробіток, — буркнув він, але в його голосі не було впевненості.

Наступні тижні перетворилися на справжнє випробування. Виявилося, що цей кредит був не єдиним. Ярослав брав гроші в різних місцях, щоб перекрити попередні борги, і в результаті потрапив у замкнене коло. Нам почали дзвонити колектори. Спочатку ввічливо, а потім усе більш наполегливо. Вони вимагали гроші, погрожували судами.

Кожен мій день починався з тривоги. Я змушена була вийти на другу роботу, вечорами займалася перекладами, поки очі не починали боліти від монітора. Ярослав теж намагався щось робити, але його заробітків ледь вистачало на оплату відсотків. Наше життя, яке на фотографіях виглядало як ідеал, насправді розвалювалося на шматки.

Найгірше було те, що чоловік досі не розумів усієї глибини проблеми. Він продовжував переглядати ті святкові фото, наче вони були дорожчими за наш спокій.

— Дивись, Лідо, яке тут світло гарне було. Ти тут така гарна, — казав він, показуючи мені екран телефону, коли я втомлена поверталася з підробітку.

— Мені байдуже на світло, Ярославе. Мені потрібно знати, як ми пояснимо дітям, чому ми продаємо їхні велосипеди, щоб закрити черговий платіж, — відповідала я.

Ми почали часто сперечатися. Кожна розмова закінчувалася взаємними звинуваченнями. Він вважав мене занадто приземленою і невдячною за той момент радості, який він подарував родині. Я ж бачила перед собою людину, яка заради хвилинного марнославства поставила під загрозу майбутнє наших дітей.

Одного разу до нас прийшли люди в офіційних костюмах. Вони оглядали нашу квартиру, щось записували в блокноти. Це було останньою краплею. Сусіди спостерігали за цим через прочинені двері, і я бачила в їхніх очах не заздрість, про яку так мріяв мій чоловік, а співчуття, змішане з цікавістю.

Ярослав стояв у кутку кімнати, опустивши голову. Тепер він не виглядав успішним героєм соцмереж. Він виглядав як маленька дитина, яка зламала дорогу іграшку і не знає, як її полагодити.

— Ти хотів статусу? — тихо запитала я його, коли гості пішли. — Тепер у нас статус боржників. Це те, чого ти прагнув?

Він нічого не відповів. Просто вийшов з кімнати, зачинившись у ванній.

Зараз ми живемо зовсім інакше. Ми продали машину, змінили квартиру на меншу в старому районі міста. Діти більше не ходять на дорогі гуртки, і ми вчимося радіти простим речам — прогулянкам у парку біля дому чи спільним вечорам за настільними іграми. Але довіра, яка була між нами роками, зникла. Кожного разу, коли я бачу чоловіка з телефоном у руках, у мене всередині все стискається від страху.

Я часто дивлюся на ті зимові фотографії, які досі висять на його сторінці. На них ми справді виглядаємо дуже щасливими. Але я знаю, яка ціна кожної цієї посмішки. Це ціна нашого спокою, нашої стабільності та моєї віри в те, що людина, з якою я ділю життя, може бути надійним плечем, а не лише творцем красивих картинок для чужих людей.

Чи варта коротка ілюзія успіху того, щоб зруйнувати реальне життя та безпеку близьких? Як би ви вчинили на моєму місці, чи змогли б знову довіритися людині після такого вчинку? Поставте, будь ласка, свою вподобайку і напишіть у коментарях свою думку, це дуже важливо для мене.