Я з чоловіком після весілля почала жити в місті. В нас простора двокімнатна квартира. Так, ремонти сучасні ми не робили, бо, хоч і важко працювали, та тих грошей завжди не вистачало.
У нас зі Степаном двоє дітей. Дочка медик, а син машиніст на залізниці.
Світланка вже давно заміж вийшла, ще на першому курсі. Зараз з чоловіком виховує троє діточок.
Сину 29 років. Має дівчину, але про весілля вони поки не думають, бо не на часі. То корона була, тепер повномасштабне вторгнення.
Власне, весною, після 24 лютого ми і вирішили з чоловіком, що не знати яким буде рік, і треба переїжджати в село, садити городи, бо буде важко.
Так ми і зробили. В чоловіка пустувала невеличка хатинка. Правда, далеченько від міста, але нічого. Я в той час ніде не працювала, а чоловік на автівці, тому проблем з доїздом не було.
Як тільки ми поїхали в село і почали садити городину, зателефонував син і почав питати, чи можна привести в нашу квартиру свою дівчину жити.
Остап вже давно з Соломією зустрічається, я навіть бачила її декілька разів. Звісно, ми з чоловіком погодилися. Чом би й ні, та й квартира буде в жіночих руках, бо син не дуже порядки вміє тримати.
Ми зідзвонювались частенько. Діти приїжджали до нас в село не раз. А ми з чоловіком були занурені в сільську працю. Чоловік трішки будинком зайнявся, бо там не було таких умов, я подвір’ям і городом.
Посадили ми все, обробили, вже й збирати урожай почали. Десь в кінці листопада 22 року мені потрібно було поїхати до свого сімейного лікаря. Ну гріхом було б бути біля власної квартири і не зайти в неї.
Я перед тим зателефонувала сину, попередила про свій візит.
Син ще перепитав коли саме, в якій годині, щоб він був і мені двері відкрив.
Я здивувалася, бо маю ключі від квартири, але вирішила промовчати.
Зайшовши в квартиру я її не впізнала.
Син з Соломією зробили в ній капітальний ремонт. Поміняли навіть вікна, бо в нас не були пластикові. Красувалися і нові вхідні двері, від яких я не мала ключів. На кухні нова стінка, холодильник.
А від нашої з чоловіком спальні не лишилося нічого.
По центру стояло велике ліжко і по боках дві тумбочки. А, ледь не забула, і ще світильник на пульті висів, який вмикався різними кольорами.
Я зрозуміла, що в своїй квартирі ми з чоловіком стали чужі.
Син з Соломією ходив щасливий, показував покої, а мені в очах темніло.
Остап мені якось почав натякати, що все це вони для нас з татом зробили, але я не зможу так жити…
В квартиру вони вклали багато грошей. Як тепер ми з чоловіком маємо в ній жити.
Повернулася я в село сама не своя.
Вирішили з чоловіком, що треба вчитися в селі жити, бо повертатися нам нема куди…
Автор – Наталя У.
Передрук заборонено!
Фото ілюстративне спеціально для ibilingua
