Поки що наш Київ без електрики, моя свекруха Марта Іванівна просить переїхати до них в село, а там вигрібна яма замість людських зручностей, я відмовляюсь, зрозуміло.

 Люди в нашій столиці і в інших містах країни вчаться жити в умовах нової реальності. Власники різних бізнесів купують генератори, а місцеві жителі викручуються, хто як може. Без світла тяжко звичайно.

Моя свекруха Марта Іванівна пропонує на якийсь час переїхати жити до неї за місто. Але я рішуче проти такого розвитку подій. Я все поясню.

Зі свекрухою у мене стосунки ніколи теплими не були. Не моя вона людина – і все тут! Якась мама Олега неохайна, нетактовна і безладна. Але хоч не повчає, дякувати. Коли ми з Юрою одружилися, вона до мене зі своїми порадами перестала втручатися. Зрозуміла, що тепер у сім’ї господиня я.

Ми з чоловіком одразу облаштувались у столиці. У Юри робота хороша, я теж заробляю достатньо. Загалом, жили і не тужили, а потім я стала мамою. Нині нашому малюку 3 роки, і в умовах нашої нової реальності з маленькими дітьми досить важко.

По-перше, банально страшно. Ніхто не знає, чим може обернутися завтрашній день. По-друге, важко усвідомлювати, що дитинство мого сина проходить за таких умов. Але що ж робити? Адаптуємось і живемо далі.

Тільки зараз Київ без електрики дуже часто. А у нас на ній все працює: і плита на кухні, і опалення, і гаряча вода. Якщо в будинку немає світла, то немає нічого. Спочатку ми якось справлялися. Але я не уявляю, що на нас чекає взимку, коли температура опускатиметься ще нижче.

Звичайно, я ділюся своїми побоюваннями із чоловіком. А він часто спілкується з матір’ю, і вона теж знає про всі наші проблеми і труднощі. Марта Іванівна почала часто дзвонити мені і говорити, що якщо у Києві буде повний блекаут, то ми маємо з дитиною переїхати до них за місто.

Але проблема в тому, що будинок у них, м’яко кажучи, не дуже підходить для життя з дитиною. Так, вони купили генератор, бо все життя відкладають гроші на чорний день. Наявність електрики – безперечний плюс. Але на цьому всі переваги життя із ріднею закінчуються.

Розумієте, моя свекруха живе в умовах, далеких від того, яким я уявляю нормальне життя. У її сільському будинку немає ремонту, немає ванної кімнати, туалету. На дворі 2022-й рік, а вона, як і раніше, ходить по потребі на вулицю.

Коли я приїжджаю туди влітку на якісь свята, ще можна витримати, та й то мені хочеться якнайшвидше звідти поїхати. Я не можу ходити у вигрібну яму! І тим більше не уявляю, як поведу туди свого малюка. Але мама Юрка лише сміється у відповідь. Каже, що мені відро носитиме, раз я така балувана.

Мені прикро, що мене вважають особливою через те, що я просто хочу жити зі зручностями. А я гніваюся на батьків Юри за те, що за всі ці роки вони не спромоглися зробити свій будинок придатним для проживання. забезпечивши хоча б елементарними умовами.

Більше того – коли ми з Юрою раніше пропонували допомогти фінансово облаштувати в домі зручності – свекри відмовилися, чказали, що їх все влаштовує! Чесно – в моїй голові це не вкладається просто.

Мені подобається ідея жити за містом. Тим більше, у нас і машина є сюди-туди кататися, якщо потрібно. Чоловік каже, що там можна провести Інтернет без проблем. Я б і спокійно працювати могла! Крім того, ближче до природи бути теж добре й корисно.

Але все це так і залишиться мрією, доки Марта Іванівна не зробить нормальні умови та ванну кімнату. Це ж треба було стільки років збирати гроші! Ну хоч генератор купили. І це добре. Але мені від цього не стало легше.

Тепер свекруха на мене дметься, мовляв, яка я невдячна невістка в неї. Але в чому я не права? Я вважаю, що права і замість переїхати до свекрів, вмовляю Юру придумати щось з квартирним генератором. адже люди якось їх встановлюють.

Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.

Фото ілюстративне, спеціально для Ibilingua.com