Попросила сина допомогти на городі, на дачі. Я взагалі рідко до нього звертаюся, може, три-чотири рази за сезон. Цього разу навіть ще не чіпала його жодного разу. Стараюся сама справлятися, знаю, що він бажанням їздити на дачу не горить. Але тут без чоловічої сили було не обійтися. І справи було на півтори години. Він відмовився!
Ми, каже, мама, з Оксаною вирішили, що дача – це тільки твоя затія! Хочеш нею займатися – займайся сама. Нам вона не потрібна, тому нас більше не чіпай, їздити ми туди не будемо, і допомагати тобі на дачі ми не зобов’язані…
Я у гніві, кажу: ах, так? Не будете допомагати? Тоді я теж вам не зобов’язана! Збирайте свої речі і з’їжджайте з моєї квартири! Куди хочете! Місяць вам на знайти житло. Щоб до першого числа вас в квартирі не було!
Моєму сину взимку виповнилося тридцять п’ять. У нього дружина і дочка, яка перейшла в другий клас. Восени має народитися друга дитина.
Живуть «діти» відпочатку в квартирі, яка дісталася мені у спадок, і, мабуть, вони щиро вважають її своєю.
Дружина сина, Оксана, з народження дочки практично не працює – вже вісім років. Намагалася кудись влаштуватися за рік до школи дитини, пропрацювала сім або вісім місяців, і перед першим класом Міланки звільнилася знову. Сидить удома, забирає доньку зі школи, робить уроки і вироби, пече пиріжки.
Працює в їхній родині один син. Він далеко не олігарх, але завдяки тому, що за оренду квартири «діти» не платять, грошей їм впритул, але вистачає. Живуть без надмірностей, поїздок і особливих розваг, але все-таки зводять кінці з кінцями.
А недавно я зауважила – Оксана начебто знову при надії, чи що? Обережно поцікавилася у сина – і отримала підтвердження своєї здогадки.
– Мене навіть до відома не поставили, от як. Хоча, звичайно – хто я така? Розмовляти ще зі мною, планами ділитися! Оксана вічно з задертим носом ходить, відповідає крізь. Те не спитай, це не скажи, не думай нічого порадити…
Але з дачею цією мені дуже вже прикро стало. Так, мені важко вже одній все тягти, в шістдесят п’ять років! Не зобов’язані вони, бач! Я допомагаю їм завжди, чим можу. Квартиру свою віддала, з дитиною сиджу, коли треба. З дачі їм все тягну. Ніколи з порожніми руками не приходжу! З пенсії обов’язково внучці гостинчик купую, подарунки на всі свята намагаюся дарувати хороші, дорогі, потрібні.
Вони й не відмовляються ні від чого. Беруть все, що приношу, і кажуть «спасибі»! Особливо квартира добре зайшла їм, як бачу. Хоча і кабачки з дачі приймають, особливо коли я сама, на електричці, притягну їх їм на поріг… І все все життя ось так, в одні ворота. Зобов’язана тільки я, а не вони. Якщо допомога потрібна мені – її не допросишся.
Спочатку я зопалу про квартиру ляпнула, звичайно. Ніхто і не сприйняв серйозно. Але потім дзвоню синові через кілька днів – а він зі мною розмовляє так сухо, ніби я провинилася! Треба ж, мати посміла не тільки допомоги попросити, але ще і дорікнути квартирою…
Ображається! Хоча це я ображатися маю… Загалом, зрозуміла я, що треба, мабуть, думати про себе самій. Здавати квартиру в оренду і наймати людей, наприклад, якщо мені щось треба. А що робити?
Ця розмова крізь зуби – мало не «чого дзвониш?» – стала останньою краплею. Не запитав, як я взагалі, чи вирішила проблему свою на городі.
Далі так не можна, розумію. Кажу йому – так, Романе, ви речі там збираєте? А син – які, мовляв, ще речі? Я йому кажу – а ти що, не зрозумів, що я сказала про квартиру? Повторити? Я що, жарти жартувати з вами буду? Шукайте житло і звільніть квартиру!
Через півгодини передзвонює – обговорили, мабуть, з Оксаною перспективи… Зовсім іншим тоном вже розмовляє, хвостом мете. Давай ми тобі, каже, мамо, грошей дамо, наймеш там, на дачі, когось, зроблять тобі все, що потрібно! Ти ж розумієш, мовляв, що я шість днів в тиждень працюю, сім’ю утримую, підробітку хапаю і їздити на дачу просто фізично не можу…
А я йому кажу – Романе, а справа вже не в дачі навіть. Просто цей випадок наочно показав, що я зі своїми проблемами нікому не потрібна. Сьогодні ви на дачу приїхати відмовилися, завтра так само в лікарню з’явитися не захочете, бо не зобов’язані.
– Та ну тебе, навіщо перебільшувати? Дача – це все-таки більше хобі, а лікарня – це інше зовсім… – каже син.
– Нічого не інше! Ось скільки разів за останні кілька років ти мені САМ хоча б подзвонив, га? Не враховуючи ось цю розмову?
Мовчить! Тому що жодного разу! Весь час я дзвоню, цікавлюся, питаю… Буду з цим припиняти, мабуть. У сусідки дочка ріелтор, каже, та квартира за десять тисяч в місяць відлетить, як гарячий пиріжок!
А син з родиною куди – вже не моя справа. Хай он до Оксаниної мами їдуть, в райцентр. Буде їздити на роботу на електричці, на годину раніше вставати. Квартира там невелика, звичайно, двушка, а їх без п’яти хвилин четверо. Ну це нічого. Зате будуть мені нічим не зобов’язані тоді вже дійсно!
Сумно, але як інакше в моїй ситуації?
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото ілюстративне, з вільних джерел, pexels
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
