Порожній холодильник і гори брудного одягу стали моїм першим вітанням після тижня в горах. Роман лише переступив через валізу і сказав — Розбуди мене, коли буде щось їсти, — заінтригувавши мене своєю нахабністю настільки, що я вперше вирішила його не годувати.

Після зимового відпочинку в горах я сподівалася, що повернуся додому з новими силами, але реальність виявилася зовсім іншою. Коли ми з Романом переступили поріг нашої квартири, я відчула, як на мене тисне кожна немита тарілка і кожна порожня полиця в холодильнику. Ми провели тиждень у затишному дерев’яному будиночку, де нам готували сніданки, а вечорами ми просто гуляли засніженими стежками. Здавалося, що цей стан спокою триватиме вічно, проте вдома на мене чекав справжній побутовий хаос, який накопичився ще до нашого від’їзду.

Я відразу почала розбирати валізи, бо терпіти не можу, коли речі лежать купою посеред кімнати. Роман же просто кинув свій рюкзак у кутку передпокою і вмостився на дивані з телефоном у руках. Він виглядав так, ніби його місія на ці канікули вже була повністю виконана, і тепер він має повне право на заслужений відпочинок від відпочинку. Я дивилася на нього і не розуміла, як можна бути настільки спокійним, коли навколо стільки роботи.

— Романе, ти не міг би хоча б винести сміття, яке ми забули перед виїздом? — запитала я, намагаючись тримати голос рівним.

— Марино, дай мені хоча б пів години прийти до тями, — відповів він, навіть не підводячи очей від екрана. — Ми щойно з дороги, я втомився від керування авто.

Я зітхнула і пішла до ванної кімнати, де на мене чекала ціла гора брудного одягу. Пральна машина працювала без упину, а я все підносила й підносила нові порції речей. Мої руки були постійно зайняті: то я сортувала білизну, то протирала пил, який за тиждень встиг вкрити всі поверхні тонким сірим шаром. У голові крутилася лише одна думка про те, чому весь цей вантаж завжди лягає на мої плечі.

Через годину я зрозуміла, що нам зовсім нічого їсти на вечерю. Холодильник зустрів мене порожнечею та легким запахом несвіжості, бо хтось, і я точно знаю хто, залишив там відкриту банку з консервами. Я знову гукнула чоловіка, сподіваючись на його допомогу.

— Потрібно сходити в магазин за продуктами, інакше завтра ми залишимося без сніданку перед роботою.

— Може, просто замовимо доставку? — ліниво відгукнувся він з іншої кімнати.

— Доставка не вирішить проблему порожніх полиць на весь тиждень, — заперечила я, виходячи до нього. — Мені потрібна твоя допомога, щоб донести важкі пакети.

Роман невдоволено відклав телефон і почав повільно взуватися. Кожен його рух демонстрував, яку велику послугу він мені робить. У супермаркеті він ходив за мною з таким виглядом, ніби я змушую його виконувати каторжну роботу. Я складала до кошика овочі, крупи та фрукти, намагаючись прорахувати меню на найближчі дні, а він лише нарікав на черги та натовп людей.

Коли ми повернулися, я сподівалася, що він допоможе мені розкласти продукти, але він знову зник у кімнаті. Я стояла на кухні серед пакетів і відчувала, як у мені закипає образа. Це був не просто гнів через немитий посуд чи нерозібрані сумки, це було відчуття повної самотності в нашому спільному побуті. Я згадувала, як на відпочинку ми сміялися і планували, що вдома будемо ділити обов’язки порівну, але ті обіцянки розтанули разом зі снігом за вікном.

До вечора я була виснажена настільки, що в мене ледь вистачало сил пересувати ноги. Я приготувала легку вечерю, сподіваючись, що за столом ми зможемо спокійно поговорити про те, що мене турбує. Проте Роман сів їсти, не відриваючись від перегляду якихось відео в інтернеті.

— Тобі смачно? — запитала я, намагаючись привернути його увагу.

— Так, цілком нормально, — сухо відповів він, навіть не глянувши на мене.

Я відчула, як до горла підкотився клубок. Мені хотілося розповісти йому, як мені було важко весь день бігати між ванною, кухнею та магазином, поки він просто насолоджувався вільним часом. Але я знала, що будь-яке моє зауваження він сприйме як чергове скиглення або спробу зіпсувати йому настрій.

Наступного дня ситуація не змінилася. Я встала раніше, щоб підготувати одяг для роботи, знову завантажила прання і приготувала каву. Роман підвівся в останній момент, нашвидкуруч поснідав і почав шукати свою чисту сорочку, яку я ще не встигла випрасувати.

— Де мій блакитний одяг? — роздратовано запитав він. — Мені він потрібен сьогодні на зустріч.

— Він у кошику, я не встигла все зробити за один вечір, — спокійно відповіла я, хоча всередині все тремтіло.

— Ти ж була вдома цілий вечір, чим ти займалася? — обурився він.

Це була остання крапля. Я зупинилася і подивилася йому прямо в очі. У цей момент я зрозуміла, що він справді не бачить моєї праці. Для нього всі ці чисті тарілки, випрані речі та повний холодильник з’являються самі собою, за помахом чарівної палички. Він ніколи не замислювався, скільки зусиль за цим стоїть.

— Я займалася тим, що робила наше життя комфортним після поїздки, — сказала я тихим, але твердим голосом. — Поки ти відпочивав на дивані, я не присіла ні на хвилину.

— Не починай знову цю тему, — відмахнувся він і пішов шукати іншу сорочку.

Весь робочий день я не могла позбутися думок про нашу розмову. Колеги ділилися враженнями від своїх вихідних, розповідали про приємні сюрпризи від чоловіків, а я лише мовчки кивала, відчуваючи величезну порожнечу всередині. Я почала ставити собі питання, чи справді я хочу продовжувати такі стосунки, де мої зусилля знецінюються кожного дня.

Увечері я вирішила нічого не готувати. Я прийшла додому, заварила собі чаю і сіла в крісло з книжкою. Коли Роман повернувся з роботи, він з подивом виявив, що на плиті порожньо, а на столі немає звичної вечері.

— А що ми будемо їсти? — запитав він, заглядаючи в каструлі.

— Не знаю, Романе. Я сьогодні дуже втомилася на роботі, тому вирішила відпочити, як ти вчора.

Він завмер на місці. Здавалося, він не очікував такої відповіді від мене. Раніше я завжди намагалася бути ідеальною господинею, навіть якщо ледь трималася на ногах. Сьогодні ж я зрозуміла, що цей шлях веде в нікуди. Якщо я сама не поважатиму свій час і свою працю, то ніхто інший цього не зробить.

— Ти серйозно? — перепитав він, насупившись.

— Цілком. У холодильнику є продукти, які ми купили вчора. Ти можеш щось приготувати для нас обох.

Він мовчки стояв посеред кухні, і я бачила, як у ньому борються гнів і нерозуміння. Потім він різко розвернувся і пішов до кімнати, грюкнувши дверима. Вечір минув у гнітючій тиші. Ми не розмовляли, і кожен займався своїми справами. Я відчувала неймовірну напругу, але водночас і певне полегшення. Вперше за довгий час я поставила свої потреби на перше місце.

Минуло кілька днів, але ситуація не покращилася. Роман почав демонстративно купувати їжу лише для себе або вечеряти десь у місті перед поверненням додому. Наші стосунки перетворилися на холодне протистояння, де ніхто не хотів поступатися першим. Я продовжувала займатися своїми справами, прала лише свої речі та готувала тільки на одну особу. Це було важко емоційно, але я розуміла, що це єдиний спосіб показати йому реальність.

Одного вечора він все ж не витримав і почав розмову.

— Доки триватиме цей дитячий садок? — запитав він, сідаючи навпроти мене.

— Це не дитячий садок, Романе. Це просто нова реальність, у якій я більше не виконую обов’язки за двох без жодної вдячності чи допомоги.

— Ти ж знаєш, що я працюю і втомлююся.

— Я теж працюю, Романе. Моя робота не легша за твою, але чомусь після неї я мала починати другу зміну вдома.

Він мовчав довгий час, дивлячись у вікно. Я не знала, про що він думає, і чесно кажучи, мені вже було майже байдуже. Те почуття близькості, яке ми мали в горах, здавалося таким далеким, ніби це сталося в іншому житті.

— Я не думав, що це для тебе настільки важливо, — нарешті промовив він.

— У цьому і проблема. Ти просто не думав про мене.

Я не знала, чи зможемо ми подолати цю кризу. Можливо, це початок кінця нашої спільної історії, а можливо, лише складний етап, який змусить нас обох переглянути свої цінності. Поки що я не маю відповідей на всі запитання. Я лише знаю, що більше не хочу бути тією жінкою, яка зникає за купою домашніх справ, залишаючи себе на останньому місці.

Кожен день приносить нові виклики. Іноді мені хочеться все кинути і повернутися до старого ладу, бо так простіше уникати конфліктів. Але потім я згадую те відчуття втоми і образи, і розумію, що не маю права так чинити із собою. Наші стосунки зараз схожі на розбиту вазу, яку намагаються склеїти, але тріщини все одно видно.

Сьогодні я знову повертаюся до порожньої квартири, бо Роман затримався десь із друзями. Я вмикаю світло, ставлю чайник і відчуваю, що тиша навколо мене більше не лякає. Це тиша свободи від чужих очікувань, хоча вона і дещо сумна. Я дивлюся на наше фото з відпустки, де ми обоє щиро посміхаємося, і думаю про те, як швидко реальність може змінити людей.

Чи варто боротися за стосунки, якщо в них немає взаєморозуміння в найпростіших речах? Чи можна навчити дорослу людину цінувати чужу працю, якщо вона ніколи цього не робила раніше?

Це питання залишається відкритим для мене. Можливо, хтось із вас теж проходив через подібне і знає, чи є світло в кінці цього тунелю. Мені дуже важливо почути вашу думку та підтримку. Якщо ця історія відгукнулася у вашому серці, будь ласка, поставте свою вподобайку і напишіть у коментарях, що ви думаєте про вчинок Марини. Ваші слова та реакції неймовірно важливі для мене, адже вони допомагають зрозуміти, що я не одна у своїх переживаннях. Чи є шанс у такої пари на спільне майбутнє, чи це вже фінал?