– Поспішаємо ми, Оксанко, господарство в селі не чекає, – кинула через плече тітка, заштовхуючи величезні пакунки в стареньке авто. Сусідка лише мовчки спостерігала, як з під’їзду виносили наше дитинство, запаковане в картаті сумки. Лише згодом я зрозуміла, що саме вони встигли «врятувати» з батьківської оселі за ці дві доби.

– Тато вам і так за життя допоміг по самі вінця, тепер настала наша черга трохи пожити! – викрикнула мені в слухавку тітка Люда, і цей голос, такий солодкий ще вчора, зараз нагадував скрегіт заліза по склу.

Я стояла посеред порожньої вітальні, де ще кілька днів тому пахло батьковим парфумом і затишком, а тепер гуляв тільки протяг та лишилися брудні сліди на ламінаті. Під ногами валявся порожній пластиковий тримач від освіжувача повітря, який ці люди теж намагалися відкрутити, але, видно, забракували.

Все почалося з того страшного дзвінка пів року тому, коли світ просто розлетівся на друзки, бо нашого тата, Івана Петровича, раптово не стало. Знаєте, кажуть, що біда приходить не одна, але я ніколи не думала, що другою бідою стануть ті, з ким ми ділили паску за одним столом кожного Великодня.

Мій батько був чоловіком слова і діла, тримав невелику мережу будівельних магазинів у Полтаві, працював як віл, але й нас з братом Сергієм забезпечив так, що ми ніколи не знали, що таке злидні. Навіть коли вони з мамою розійшлися, він повівся як справжній шляхтич: залишив їй величезну трикімнатну квартиру і дачу під містом, а сам пішов у свою “двушку”.

Мама з часом знову вийшла заміж за дядька Павла, і, що цікаво, тато з ним навіть потоваришував, вони могли годинами обговорювати риболовлю чи нові моделі автівок. У нас була якась така ідилія, що сусіди дивувалися, як це колишнє подружжя може так мирно святкувати дні народження онуків.

Але була в цій ідеальній картині одна темна пляма – татова сестра Людмила, яка жила в селі під Кременчуком. Вона завжди дивилася на нас так, ніби ми в неї особисто щось вкрали, хоча тато свого часу відмовився від батьківської хати на її користь і щомісяця передавав сумки з продуктами та конверти з грішми.

– Ой, Оксаночко, ми ж крім того городу та “зеленого моря” бур’янів у житті нічого не бачили, – зітхала вона щоразу, коли ми приїжджали провідати бабусю, поки та ще була жива. Тітка Люда вміла так професійно жалітися на долю, що тато, добрий чоловік, одразу діставав гаманець.

Її діти, мої двоюрідні брати Артем і Костя, теж виросли з цією думкою, що їм “недодали”. Вони приїжджали до нас у гості, ласо заглядали в холодильник, мацали оббивку диванів і постійно питали, скільки коштує той чи інший гаджет у мого брата Сергія.

Коли сталася ця важка втрата, тітка Люда прикотила з усім своїм сімейством першим же автобусом. На прощальній церемонії вона так голосила, що люди навколо озиралися – це був не просто сум, це був якийсь театральний перформанс із заламуванням рук і вигуками на все кладовище.

– На кого ж ти нас покинув, Іванку! Хто ж тепер нам підсобить, хто пораду дасть! – кричала вона, хоча за останні п’ять років бачила брата заледве тричі, і то коли йому треба було допомогти їй з ремонтом даху.

Після всього ми запросили всіх у кафе, замовили гарний обід, щоб згадати тата добрим словом, але Люда раптом різко змінила тон. Вона підійшла до мене, витираючи сухі очі хусткою, і прошепотіла, що вони дуже втомлені й хочуть поїхати в татову квартиру перепочити.

– Оксано, дай ключі, ми там приляжемо, бо голова розколюється, – сказала вона, і я, не маючи жодної задньої думки, віддала зв’язку. Рідні ж люди, хай побудуть там, де ще зберігся дух мого батька, подумала я тоді.

На поминальний обід вони так і не з’явилися, хоча ми чекали до останнього. Брат Сергій ще тоді здивувався, мовляв, як так можна – відмовитися від обіду в таку хвилину, але мама його заспокоїла, мовляв, у кожного горе проявляється по-своєму.

Наступного дня я зателефонувала Люді, щоб спитати, чи не потрібно їм чогось, а вона відповіла коротким повідомленням: “Ми ще на день лишимося, треба в місті по справах забігти, раз уже приїхали”. Ну, треба то треба, я не стала заважати, бо сама була в такому стані, що ледве ноги переставляла.

Минуло ще два дні, і раптом мені дзвонить пані Марія, татова сусідка, жінка дуже прискіплива і уважна до всього, що діється в під’їзді. Вона була в добрих стосунках з батьком, часто пригощала його пирогами, а він їй допомагав з важкими сумками.

– Оксаночко, дитинко, ти знаєш, що твої родичі поїхали? – голос сусідки тремтів від якогось дивного хвилювання. – Вони так спішили, що ледве в ліфт помістилися з тими пакунками, ключі мені в двері запхнули і крикнули, що ти забереш.

Я відчула, як десь під ложечкою почало неприємно нити, якась тривога заповзла в душу, наче холодний туман. Швидко зібралася, заїхала за братом, і ми помчали до татового будинку, сподіваючись, що пані Марія просто перебільшує через свою старечу підозрілість.

Коли ми відчинили двері, перше, що кинулося в очі – порожній передпокій. Там завжди стояла така стильна консоль для ключів і велика картина, яку тато привіз із подорожі Карпатами. Картини не було, лишився тільки світлий квадрат на шпалерах, як шрам на пам’яті.

– Сергію, ти бачиш те, що і я? – тихо спитала я, боячись пройти далі в кімнату. Брат мовчки пройшов у вітальню і лише важко видихнув, спершись об одвірок, бо того, що ми побачили, не можна було уявити навіть у найгіршому сценарії.

Тітка Люда з синами вигребли все. На стіні, де раніше висіла величезна плазмова панель, теліпалися тільки обірвані проводи. Зникла дорога кавомашина, мультиварка, навіть мікрохвильовку вони не полінувалися вимкнути і запакувати.

Ми пройшли на кухню – порожні полиці шаф зяяли порожнечею, вони забрали навіть набори столового приладдя і дорогий посуд, який тато купував для особливих випадків. Але найбільший шок чекав на нас у ванній кімнаті: там не було дзеркала, того самого, з підсвіткою, яке тато так довго вибирав.

– Вони навіть дзеркало зняли, Оксано… – Сергій підійшов до порожнього місця над умивальником. – Це ж треба було мати інструменти, час, а головне – якесь неймовірне нахабство, щоб робити це, поки ми тут за серце тримаємося.

Я відчула, як хвиля гніву накочується на мене, витісняючи сум. Це було не про речі, зовсім не про гроші чи техніку, це було про те, що люди, які щойно “вбивaлиcя” за своїм братом, зараз холоднокpoвно обкрадали його дітей.

Я тремтячими руками набрала номер тітки Люди, серце калатало десь у горлі. Вона відповіла не відразу, а коли підняла слухавку, голос її був на диво спокійним, наче вона чекала на цей дзвінок і вже підготувала оборону.

– Людмило Миколаївно, ви нічого не хочете мені пояснити? – почала я, намагаючись тримати себе в руках. – Де речі з квартири? Чому ви вивезли все, включно з технікою та картинами?

– А що тут пояснювати, племінничку? – вона видала такий короткий, неприємний смішок. – Іван був моїм братом, і я маю право на частку його майна. Ви й так у маслі катаєтеся, він вам по квартирі купив, а мої хлопці в селі на копійках сидять!

Я слухала її і не вірила своїм вухам, бо це була не та тітка Люда, яка пекла нам млинці в дитинстві, а якась чужа, жадібна істота. Вона продовжувала кричати про те, що тато винен їм за “всі роки бідності”, і що ці речі – це лише маленька компенсація за її важку долю.

– Тато вам за життя допоміг більше, ніж будь-хто інший! – вигукнула я. – Він хату вам залишив, він гроші передавав постійно! Як у вас рука піднялася дзеркало знімати, поки прах ще не охолов?

– Ти мені не вказуй! – відрізала вона. – Вам тієї квартири мало? То ми забрали те, що нам належало по совісті. Не дзвони мені більше, ми свою справу зробили, тепер живіть як хочете зі своїми мільйонами.

Вона кинула слухавку, і в кімнаті запала така тиша, що було чути, як цокає старий годинник на кухні – його вони, мабуть, просто не встигли зняти. Сергій підійшов до мене і обійняв за плечі, він завжди був стриманішим, але зараз його щелепи були міцно стиснуті.

Коли ми розповіли про це мамі, вона спочатку довго мовчала, а потім просто перехрестилася. Мама сказала, що бачила цей вогник заздрощів у Люді ще тридцять років тому, але тато завжди просив її бути терплячою, бо “це ж родина, їх треба підтримувати”.

Ми вирішили не подавати заяву в поліцію, хоча брат спочатку наполягав на цьому. Ми зрозуміли, що ці речі, які вони вивезли в причепі старого авто, принесуть їм лише нові сварки і проклятий спокій, бо неможливо побудувати щастя на вкраденому в пам’яті.

Через місяць ми дізналися від спільних знайомих, що Люда намагалася продати ту кавомашину в селі, але вона в неї зламалася в перший же день. А плазма, яку вони так старанно тягли по сходах, тріснула під час перевезення по тих розбитих дорогах до Кременчука.

Я викреслила ці номери зі свого телефону і заблокувала їх усюди, де тільки можна. Мені було боляче не через втрачену посудомийку, а через усвідомлення того, що для деяких людей “зелене море” заздрощів набагато глибше, ніж будь-яка родинна любов.

Тепер, коли я проходжу повз ту квартиру, я згадую тата не через речі, які там були, а через його посмішку і те, як він завжди вчив нас бути вище за дріб’язковість. А тітка… що ж, сподіваюся, те дзеркало з ванної показує їй правду щоранку, коли вона в нього дивиться.

А як би ви вчинили в такій ситуації? Чи варто було подавати в суд на рідню, щоб покарати їх за такий цинізм, чи краще просто відпустити і назавжди забути дорогу до їхнього порогу? Чи траплялися у вашому житті випадки, коли близькі люди проявляли свою справжню сутність саме в моменти великого горя?

Усі імена на прохання автора змінені. Фото ілюстративне.