У всіх свята, а я, мабуть, буду розлучатися. І все через подарунок свекрів. Розповім вам цю абсурдну історію, бо дуже хочу почути думку збоку – хто правий.
Ми з чоловіком і дітьми поїхали у відпустку в Карпати. Давно планували цей сімейний відпочинок, бо останні кілька місяців були просто виснажливі — нова квартира, ремонт, постійний пошук меблів, суперечки через дрібниці.
Хотілося хоча б тиждень пожити без цього. Квартиру ми тільки-но придбали, ремонт майже завершили, але меблі ще не встигли закупити.
Тому перед поїздкою вирішили залишити ключі свекрам, щоб вони могли приходити і дивитися, чи все гаразд. Ми їм довіряли, і якось навіть не подумалося, що може статися щось таке, що переверне моє життя догори дриґом.
Повертаємося ми додому, розчаровані трохи, бо в Карпатах з погодою не склалося, але все одно радісні. Відчиняю двері квартири і мало не падаю від несподіванки.
У нашій вітальні стоїть величезний старий диван, ще той, що я завжди бачила у свекрів у їхній квартирі, коли приходили в гості. У нашій спальні — їхнє старе двоспальне ліжко з потертостями, яке, здається, пережило ще юність мого чоловіка.
А в дитячій — два дивани, теж із їхньої квартири. Вся наша нова квартира, в яку ми вкладали душу й гроші, нагадувала зараз суміш антикварної лавки й складу старих речей.
Свекри усміхаються і кажуть:
— Ми вирішили зробити вам подарунок на новосілля! І на Новий рік, і на всі свята! Ось, подумали, що вам не доведеться витрачатися зайве, а нам якраз треба було звільнити місце для нового ремонту у нас.
Моє здивування змінилося на злість, яка закипала в мені кожною секундою. Я вдихнула, намагаючись заспокоїтися, і спитала:
— Ви серйозно? Ви вирішили, що ми хочемо ці старі меблі в нашій новій квартирі? Ми ж самі планували купувати нові!
— Та це ж хороші меблі! — відповіла свекруха. — Вони ще цілі, на дачу везти шкода, а вам буде зручно. Поживете кілька років, потім поміняєте, якщо вже так треба.
Богдан стояв поруч і мовчав. Він завжди намагався уникати конфліктів, особливо з батьками. Я ж не могла мовчати.
— Ми не будемо жити з цими меблями! У новій квартирі має бути все нове! Я не хочу спати на старому ліжку, яке ще ваші батьки купували!
Свекруха явно образилася, але намагалась триматися спокійно. Чоловік, мабуть, відчув, що ситуація гарячішає, і тихо сказав:
— Давайте розберемося спокійно, не треба сперечатися.
Коли свекри пішли, я влаштувала чоловікові справжню сцену. Я пояснювала, як мені важливо створити наш власний простір, як я не можу прийняти ці “подарунки”.
Богдан же наполягав, що відмовлятися — це образити батьків. Він казав, що це лише на кілька років, а потім ми купимо нові меблі, коли буде більше грошей.
Я ж не можу чекати кілька років. Ця квартира для мене — символ нового етапу в нашому житті. І я не готова поступитися і терпіти в своїй оселі це барахло свекрів, яке їм стало непотрібне і вони його приперли до нас.
Після кількох днів конфліктів і суперечок я поставила ультиматум: або ми вивозимо ці старі меблі, або я подаю на розлучення. Ось прямо до такого.
Чоловік обурився, сказав, що це занадто і що я надто емоційно реагую. Але для мене це не дрібниця. Це питання принципу. Я хочу жити у власному просторі, де все буде так, як я мріяла.
Тепер я сиджу в порожній кухні, дивлюся на ці меблі і розумію, що стою на роздоріжжі. Моя любов до Богдана бореться з моїм бажанням відстояти свої межі.
І щоразу, коли я уявляю себе на тому старому ліжку, мені здається, що це не лише питання меблів, а й того, чи ми зможемо далі йти разом, якщо навіть тут не можемо дійти згоди.
Як ви гадаєте, хто тут правий і як вирішити ситуацію? Буду дуже-дуже вдячна за поради і думки, бо я правда розгублена і спантеличена.
Автор – Олена К., м. Бровари