fbpx
життєві історії
Позиція Валентини Петрівни мене здивувала. Так, ми маємо дах над головою, але скільки це нам коштувало. Моя дружина, на відміну від своїх сестер, в норковій шубі не ходить. Мало того, вона навіть манікюр сама робить, звичайним лаком, і нічого. Про харчування я взагалі мовчу – все акційне. І ось вона заявляє, що ми живемо в “шоколаді”

Позиція Валентини Петрівни мене здивувала. Так, ми маємо дах над головою, але скільки це нам коштувало.

Недавно зустрівся з товаришем і колишнім однокласником. Іван закінчив школу на золоту медаль. Потім закінчив університет, а зараз працює в банку – начальником відділу. В нього сім’я, синок в школу ходить. Сам Іван скромний та толковий. Купив, правда в кредит, квартиру. Вже й виплатити встиг. А тепер у нього в планах дача в ліску.

Він не супер багатий, просто вміє мужик крутитися, та й лишнього не дозволяє дружині купити – економлять на всьому.

Я навіть задумався, може й нам з дружиною трохи паски затягнути, а то живемо досі в орендованій. Але мова зараз не про це.

Ми розговорилися, і він каже мені. “Я коли одружився розумів, що сім’я це моя відповідальність. Ну на батьківську підтримку можна було розраховувати до пори до часу. Так і жив. Від тещі з тестем нічого не чекав. Але у дружини підросли дві молодші сестрички, теж вийшли заміж. І ось недавно почався рух.

Каже Валентина Петрівна, дітям потрібно з житлом допомогти, продати одну з квартир і гроші розділити між двома дочками. Якраз на дві невеличкі вистачить. Старша і так в шоколаді живе.

– Ви вже встигли і за кредит виплатити, і машину купили, а тепер навіть про дачу задумались.

Мені так стало дивно. Моя дружина, на відміну від своїх сестер, в норковій шубі не ходить. Мало того, вона навіть манікюр сама робить, звичайним лаком, і нічого. Про харчування я взагалі мовчу – все акційне. І ось вона вважає, що ми живемо в “шоколаді”.

Та щоб так жити, ми багато чим пожертвували.

Ось сіли з дружиною ввечері і поговорили по душам. Я ж бачу що їй не по собі через такі розклади матері. Ну як не як, а дурниця виходить. Ось якби нікому нічого не купували, то жив би собі спокійно. А так несправедливо. Намагаєшся, тягнеш сім’ю, працюєш понаднормово, а кому-то все падає у вигляді подарунків.

Смішно і сумно одночасно. Сам себе лаю, мовляв та нехай роблять що хочуть, тільки нас не чіпають. А не можу відпустити.

Що порадите зробити? Говорити з тещею, чи промовчати? Просто дружину шкода…

Фото ілюстративне, з вільних джерел

Сподобалась стаття? Поділіться з друзями на Facebook

You cannot copy content of this page

facebook