Пральна машина, яку свекруха подарувала мені на 32-річчя, вже два тижні стояла посеред нашого коридору. Через неї ми з Назаром майже перестали нормально розмовляти, а напередодні чоловік заявив, що готовий навіть розлучитися, якщо я не навчуся поважати його матір. Найцікавіше, що сама Валентина Петрівна за цей час устигла купити собі новеньку пральну машину Samsung, а нам урочисто вручила свою стару, яка останнім часом ледве допирала білизну.

Усе почалося з мого дня народження. Я поверталася з роботи, несла невеличкий торт і думала, що ввечері ми з чоловіком нарешті спокійно посидимо удвох. Назар обіцяв приготувати вечерю. А ще ми домовилися, що наступного місяця купимо пральну машину, на яку потроху відкладали гроші.

Стара, що залишилася від попередніх господарів квартири, остаточно зламалася ще навесні. Відтоді я носила речі до пральні неподалік роботи. За один раз залишала там приблизно 250 гривень, а потім тягнула важкі пакети додому. Назар теж інколи допомагав, але частіше затримувався на роботі.

Тому, побачивши у коридорі велику пральну машину, я спочатку навіть зраділа.

— Оксаночко, вітаю тебе! — Валентина Петрівна вийшла з кухні з таким задоволеним обличчям, наче щойно вручила мені ключі від нової квартири. — Ось тобі мій подарунок. Машина хороша, німецька, ще довго служитиме. Ми з Назарчиком вирішили, що вам вона потрібніша.

Я придивилася до пожовклого корпусу, потертої панелі та шматочка ізоляційної стрічки біля дверцят. Це була та сама Bosch, на яку свекруха скаржилася останні пів року.

— Дякую, Валентино Петрівно, але ж ви казали, що вона погано віджимає і постійно зупиняється посеред прання. Ви її вже полагодили?

Свекруха перестала усміхатися.

— Оксано, тобі подарунок привезли, а ти відразу недоліки шукаєш. Я не думала, що ти настільки перебірлива. Інші невістки були б щасливі, що про них піклуються.

Назар стояв поруч і дивився на мене так, ніби я щойно зіпсувала свято всій родині.

— Мама спеціально домовлялася про машину, шукала людей, які допоможуть перевезти. Могла просто віддати комусь іншому. Ти хоч уявляєш, скільки це важить?

Я уявляла. Особливо добре уявляла, скільки коштуватиме підняти її на наш четвертий поверх без ліфта, якщо доведеться везти на ремонт.

Але сперечатися за святковим столом не хотілося. Я подякувала, поставила торт у холодильник і вирішила поговорити з чоловіком пізніше.

Ми з Назаром одружилися шість років тому. Квартиру я придбала ще до весілля, коли кілька років працювала бухгалтеркою у великій торговельній компанії. Батьки допомогли з першим внеском, решту я виплачувала сама. Після весілля ми разом зробили ремонт, поміняли проводку, поставили нові двері, облаштували кухню.

Назар працював майстром на меблевому виробництві. Заробляв непогано, але гроші в нього довго не затримувалися. То автомобіль потребував ремонту, то інструменти треба було купити, то мати просила допомогти.

Я ніколи не рахувала, скільки він витрачає на Валентину Петрівну. Вона жила сама, хоч і мала добру пенсію та підробляла швачкою. Мені здавалося природним, що син допомагає матері.

Перший неприємний випадок стався ще під час нашого ремонту.

Ми замовили кухонні шафи, але майстер попросив доплатити за фурнітуру. Саме тоді свекруха вирішила замінити собі холодильник. Назар віддав їй гроші, які ми відклали на завершення кухні.

— Мама вже домовилася з продавцем, а в неї трохи не вистачає. Ми ж можемо почекати ще місяць, нічого страшного не станеться, — пояснював він, коли я запитала, чому майстер телефонує мені й вимагає оплату.

Ми чекали майже три місяці. Я складала посуд у картонні коробки, а Валентина Петрівна щоразу розповідала, який чудовий холодильник придбала.

Наступного року свекруха вирішила оновити меблі у вітальні. Стару шафу запропонувала нам.

— Дерево добротне, зараз таких не роблять. Поставите у спальню, складатимете постільну білизну, — переконувала вона.

Шафа була величезна, темна, з перекошеними дверцятами. У нашій невеликій спальні вона перекрила б половину проходу.

Я чемно відмовилася. Валентина Петрівна образилася на кілька тижнів, а Назар щовечора пояснював мені, що мама просто хотіла допомогти.

Зрештою шафу забрав сусід свекрухи. Через місяць вона розповідала за сімейним обідом, що той сусід виявився набагато вдячнішим за деяких родичів.

Потім була історія з нашим автомобілем.

Ми планували поїхати на вихідні до моїх батьків у село. Вони саме закінчували ремонт даху, і тато просив Назара допомогти встановити водостічні труби.

У п’ятницю свекруха зателефонувала й повідомила, що їй терміново потрібно привезти з магазину нове крісло.

— Мамо, ми вже домовилися з Оксаниними батьками, — відповів Назар, але за кілька хвилин розмови погодився їхати до неї.

Мої батьки чекали нас до вечора. Тато зрештою попросив допомоги в сусіда, а Назар повернувся додому втомлений і роздратований.

— Ти могла б не робити такого обличчя. Мама сама те крісло не привезе, а твій батько ще має сили попрацювати.

Я тоді вперше сказала, що допомога його матері чомусь завжди важливіша за наші домовленості. Назар образився й два дні розмовляв зі мною лише про необхідні речі.

Та найбільше мене дивувало, як Валентина Петрівна вміла перетворювати власні покупки на подарунки для нас.

Купила новий сервіз — старі тарілки привезла невістці. Поміняла штори — передала нам попередні, хоча вони не підходили до жодного нашого вікна. Придбала електрочайник — запропонувала забрати той, у якого кришка трималася на одному кріпленні.

Я кілька разів брала ці речі, щоб не створювати суперечок. Вони накопичувалися на балконі, а потім я віддавала їх людям, яким вони справді могли знадобитися.

Назар про це знав. Іноді навіть сам допомагав виносити коробки.

Але з пральною машиною все виявилося складніше.

Наступного дня після мого дня народження ми вирішили перевірити подарунок. Назар купив новий шланг, викликав майстра для підключення й урочисто оголосив, що тепер я більше не носитиму білизну до пральні.

Майстер прийшов після обіду. Оглянув машину, відкрутив задню кришку, похитав барабан і запитав, скільки років техніці.

— Приблизно п’ятнадцять, може, трохи більше, — відповів Назар.

Майстер присвиснув.

— Підшипники гудуть, амортизатори вже слабкі. Можу підключити, але спочатку раджу ремонтувати. Інакше під час віджимання вона може сильно стрибати.

Назар попросив назвати приблизну вартість.

— Залежить від того, що побачимо всередині. Може вийти чотири-п’ять тисяч, а може й більше. На таку стару машину я б великих грошей не витрачав.

За огляд і виїзд ми заплатили 500 гривень.

Коли майстер пішов, Назар ще довго стояв біля машини.

— Може, він просто хоче заробити на ремонті? Давай підключимо й перевіримо самі.

Я нагадала, що в нас уже були відкладені гроші на нову техніку.

— Назаре, ми ж планували купити LG. Нам залишилося назбирати зовсім небагато. Навіщо зараз витрачати кілька тисяч на стару машину, яка може знову зламатися?

— Бо це мамин подарунок. І я не збираюся викидати річ, якою вона користувалася стільки років.

Я запропонувала залишити машину в коридорі до вихідних, щоб спокійно вирішити, як учинити.

Минув тиждень. Потім другий.

Машина стояла біля шафи для взуття, перекривала доступ до нижніх полиць і заважала відчиняти двері у ванну. Щоранку я обходила її з сумкою, а ввечері протискалася повз із пакетами.

Назар обіцяв щось придумати, але нічого не робив.

Одного вечора я повернулася додому й побачила, що свекруха сидить у нас на кухні. Перед нею стояла чашка чаю, а на столі лежав рекламний буклет магазину побутової техніки.

— Оксано, я тут Назарчикові пояснюю, що вам треба спочатку відремонтувати мою машину. А він каже, ти нову хочеш. Навіщо витрачати такі гроші, якщо можна полагодити стару?

Я поставила сумку й запитала, чи працювала машина нормально перед тим, як її привезли.

Валентина Петрівна відвела погляд.

— Ну, бувало, що не віджимала. Але ж техніка не вічна. Я просто вирішила оновити свою, бо знайшла вигідну пропозицію.

— А ви знали, що ремонт може коштувати кілька тисяч гривень?

— Я не майстер, звідки мені знати? І взагалі, Оксано, я бачу, ти не дуже рада моїй допомозі. Можливо, мені більше не варто нічого для вас робити.

Назар відразу втрутився:

— Мамо, не звертай уваги. Оксана просто втомилася після роботи.

Я промовчала. Мені не хотілося сперечатися при свекрусі, але наступного дня я зробила те, чого давно збиралася.

Зателефонувала до магазину, де ми придивлялися нову пральну машину, уточнила ціну й умови доставки. Виявилося, що потрібна модель подорожчала, але її ще можна було придбати зі знижкою.

Увечері я показала Назарові інформацію.

— Дивись, у нас уже є майже вся сума. Я додам зі своєї премії, і ми нарешті купимо нормальну машину. Стару можемо віддати на запчастини або запропонувати мамі забрати назад.

Чоловік навіть не глянув на телефон.

— Ти спеціально хочеш позбутися маминого подарунка? Тобі принципово показати, що її речі недостатньо хороші для нашої квартири?

— Мені принципово мати справну пральну машину, Назаре. Я хочу прати речі вдома, а не щотижня носити їх через пів міста.

— То полагодимо цю. Я вже сказав мамі, що ми її залишаємо.

Саме ці слова мене й зачепили. Він уже вирішив за нас обох, хоча машина стояла в моїй квартирі, ремонт мав оплачуватися з наших спільних грошей, а користуватися нею переважно довелося б мені.

Я запропонувала ще один варіант: відвезти стару машину до моїх батьків на дачу. Там була невелика господарська прибудова, де тато зберігав інструменти. Якщо він захоче, зможе спробувати її відремонтувати. Якщо ні — віддасть на запчастини.

Назар категорично відмовився.

— Мама подарувала її нам, а не твоєму батькові. Якщо вона дізнається, що ти вивезла подарунок, я навіть не знаю, як ми далі житимемо.

— Ти зараз серйозно говориш про наше спільне життя через стару пральну машину?

— Я говорю про повагу. Якщо ти не здатна поважати мою матір, нам доведеться подумати, чи варто залишатися разом.

Після цієї розмови я довго сиділа на кухні. За стіною працював телевізор, Назар дивився футбольний матч, а в коридорі стояла машина, через яку чоловік щойно поставив під сумнів наш шлюб.

Наступного дня я зателефонувала татові.

— Тату, у вас у прибудові знайдеться місце для старої пральної машини? Вона потребує ремонту, але мені треба забрати її з квартири.

Тато вислухав усю історію й запитав, чи Назар погоджується.

Я сказала, що поки ні.

— Доню, я можу допомогти перевезти, але не хочу, щоб через мене ви ще більше посварилися. Поговори з ним востаннє. Якщо не домовитеся, вирішуй сама, що робити зі своєю квартирою.

Я так і зробила.

Увечері попросила Назара вимкнути телевізор й сісти зі мною на кухні.

— Я більше не збираюся обходити цю машину в коридорі. Ми заплатили за огляд, почули висновок майстра, знаємо вартість ремонту. Твоя мама сама відмовилася від цієї техніки, бо вона погано працює. Чому я повинна ремонтувати її за наші гроші лише для того, щоб ніхто не образився?

Назар почав пояснювати, що мама хотіла як краще, що вона самотня й потребує уваги, що я надто гостро реагую на звичайні речі.

Я вислухала його й нагадала про кухонні шафи, стару шафу для спальні, поїздку до моїх батьків і всі випадки, коли наші плани відкладалися через бажання Валентини Петрівни.

— Ти маєш право допомагати матері. Але я теж маю право вирішувати, що стоятиме в моєму домі. І я більше не погоджуватимуся на чужі рішення лише тому, що тобі незручно сказати мамі «ні».

Назар розсердився.

— Тобто тепер ти нагадуватимеш мені, що квартира твоя? Я шість років тут живу, робив ремонт, купував меблі, а тепер виходить, що нічого не вирішую?

— Ти вирішуєш разом зі мною. Але ти не можеш сам вирішувати за нас обох. Особливо коли йдеться про речі, які ніхто з нас не просив.

Розмова закінчилася тим, що Назар пішов ночувати до матері.

Наступного ранку Валентина Петрівна зателефонувала мені й сказала, що я зіпсувала її стосунки із сином.

— Я віддала вам хорошу річ, а ти влаштувала цілу виставу. Назар тепер не знає, як із тобою жити. Невже так важко було просто прийняти подарунок?

— Валентино Петрівно, я його прийняла й подякувала. Але ремонтувати несправну техніку за кілька тисяч гривень не хочу. Ви купили собі нову машину, бо стара вас не влаштовувала. Чому вона обов’язково повинна влаштовувати мене?

Свекруха відповіла, що більше ніколи нічого нам не подарує, і завершила розмову.

За кілька днів, поки Назар залишався в матері, тато приїхав із причепом. Ми обережно винесли машину, закріпили ременями й відвезли на дачу.

Там вона стала в кутку прибудови, біля старого верстака. Тато сказав, що навесні запросить знайомого майстра й дізнається, чи є сенс її відновлювати.

Я повернулася додому й уперше за два тижні вільно пройшла коридором.

Того ж вечора замовила нову пральну машину. Гроші взяла зі своїх заощаджень, які відкладала на відпустку. Мені було шкода цих планів, але ще більше не хотілося продовжувати щотижневі походи до пральні.

Назар повернувся через три дні. Побачив нову машину у ванній, а потім вийшов у коридор і запитав, де мамин подарунок.

Я пояснила, що відвезла його до батьків.

— Ти зробила це за моєю спиною? Я ж просив тебе не чіпати машину!

— Я кілька разів пропонувала вирішити це разом. Ти відмовлявся від будь-якого варіанта, крім ремонту. Я більше не могла чекати.

Назар довго мовчав. Потім сказав, що поживе окремо, бо йому потрібен час.

Я не стала його зупиняти.

Минув місяць. Ми спілкуємося телефоном, інколи зустрічаємося, але Назар досі переконаний, що я образила його матір. Валентина Петрівна більше мені не телефонує.

Нова пральна машина працює тихо. Щовечора я можу завантажити білизну, натиснути кнопку й зайнятися своїми справами. Більше не треба носити важкі пакети через місто або просити когось допомогти.

А стара машина стоїть у татовій прибудові. Нещодавно він сказав, що знайомий майстер готовий забрати її на запчастини. Я попросила поки не поспішати, адже остаточно не вирішила, що з нею робити.

Назар знає, де вона. Якщо захоче повернути матері, я не заперечуватиму.

Найдивніше, що за весь цей місяць він жодного разу не запитав, чи зручно мені тепер прати, чи задоволена я новою покупкою. Усі наші розмови знову й знову повертаються до того, як почувалася його мама.

А я досі чекаю, коли він нарешті запитає, як почувалася його дружина.

І тепер хочу почути вашу думку: чи справді я вчинила невдячно, відвізши подаровану свекрухою несправну пральну машину до батьків, чи чоловік мав зрозуміти, що навіть подарунок від рідної матері не повинен ставати обов’язком для всієї сім’ї?